П’ятнадцять років тому Ігор Радецький із села Великі Бірки, що поблизу Тернополя, поїхав шукати кращої долі за кордон. Залишився жити в Іспанії, набув там багато друзів, знайшов роботу. За подіями в Україні стежив з екрана телевізора. Втім, коли почалися бойові дії на Сході, зібрався і приїхав додому. “Треба захищати Батьківщину”, – небагатослівно пояснює, чому повернувся із сонячної та мирної держави в буремну Україну. На полі бою він не один – пліч-о-пліч із ним воює старший син, пише “Наш день”.
Після бою шукають рідне обличчя
– Богдан записався у добровольчий батальйон, їх вже мали відправляти, – розповідає пан Ігор. – Я зателефонував і кажу: “Почекай на мене, зараз буду й ми поїдемо разом”. Молодший син теж хотів із нами. Я його не пустив. Можна сказати, виштовхав з поїздка.
На той час Ігореві Радецькому було 53 роки. По приїзді в Україну чоловік хотів мобілізуватися через військкомат. Там, однак, йому відмовили. Військові пояснили – на службу не підходить через вік.
Тепер же, останні місяці, він уже офіційно – військовослужбовець, командир розвідувальної групи.
Розповідати про особисте пан Ігор особливо не хоче. Каже: пишається сином, хоча й хвилюється за нього.
– Богдан якось на легковій машині танк об’їхав, їхав попереду, – розповідає чоловік. – Його прозвали “безшабашним”, він лізе вперед, завжди на передовій.
Рятуватися під кулями самому й допомогти синові Ігорю Радецькому допомагала військова підготовка. Проходив службу в армії, а в Іспанії працював на військовому кораблі.
В одному з боїв Богдана поранили, і саме батько відвозив його у госпіталь. Лікарі тоді сказали: п’ять хвилин пізніше – і вони б уже не змогли допомогти.
“Справжня і дуже страшна війна”
Батько з сином пройшли найгарячіші точки за час протистоянь на Сході. Пан Ігор каже: для нього це давно не АТО, а справжня і дуже страшна війна. Особливо відчутний цей контраст, коли бійці повертаються додому.
Сьогодні, переконаний чоловік, українській армії найбільше не вистачає чесних і вмілих командирів. Саме це, вважає він, було основною причиною трагедії під Іловайськом. Ігор із сином дивом врятувалися у період запеклих боїв, що тривали наприкінці літа. Тоді у так званому “Іловайському котлі” в оточення потрапили сотні українських бійців, частину яких російські війська й сепаратисти знищили, ще частину полонили. Остаточна кількість жертв не відома досі.
– Ми напередодні повезли “вантаж-200″ додому, – згадує чоловік. – І в сам котел не потрапили. Пробували прориватися до наших, але вже не змогли, на позиції увійшли російські війська. Під Іловайськом ми утримували велику територію, але всі батальйони командування зібрало в одному місці. І коли наші намагалися вийти з оточення, вороги вже чекали їх і розстрілювали.
“Бачать більше людей – обстрілюють”
Із 450 добровольців батальйону Ігоря Радецького живими, каже він, залишилося менше сотні. Згодом їх розформували і перекинули в інші частини. Батько з сином сьогодні воюють під Маріуполем. Зараз там, каже, є постійна загроза і для мирного населення:
– Перед нами за кілометр вже окопи ворога. Вони відійшли, але в будь-який час можуть наблизитися. Як тільки бачать більше людей – зразу обстрілюють. До нас приїжджали священики, то я весь час за них переживав.
Раніше, каже чоловік, частіше зав’язувалися бої з угрупуваннями сепаратистів. Сьогодні, зауважує він, значно побільшало російських військових. Водночас, українські бійці теж краще підготовлені, хоча їм і не зрозумілі окремі команди вищого керівництва.
– Якщо порівняти, як працювала артилерія в перші дні, то тепер хлопці вже навчились стріляти, – розповідає пан Ігор. – Тільки їхні “Гради” починають обстрілювати позиції, останній залп – і наші “отвєтку” дають. Але щойно починаємо “давити” – командири стримують. Стояли в Авдіївці – по нас стріляють, а ми не можемо.
Спроби домовитися з терористами, каже чоловік, не дають очікуваного результату. Супротивники йдуть на переговори, коли у них закінчуються снаряди, а щойно привезуть черговий “гуманітарний конвой”, посилюють обстріли.
Щодо настроїв місцевого населення, то, за словами пана Ігоря, вони потроху змінюються:
– Не думали вони, що таке буде. Чимало вже зрозуміли, що таке росіяни, “кадировці”, які до них приїхали. Є люди, які приходять і кажуть: он там живе наша родина, якщо почнуть обстрілювати, ми з вами будемо те село захищати.
“Збагачуються на війні”
У швидке завершення конфлікту бійці не вірять – надто багато, каже пан Ігор, у владі людей, які збагачуються на нинішній ситуації:
– Урядовці повторюють, що все маємо – амуніцію, зброю, що все є і все добре. Та це не так. До нас прийшли сім БТРів, з них тільки два можна завести, інші – стоять. Думаю, для багатьох наших посадовців вигідна ця війна. Що довше вона триває, тим більше вони збагачуються. Коли все закінчиться, можна буде подивитися, у кого й наскільки виросли статки. І зрозуміти, хто є хто.
Якогось простого рецепту, як досягти миру в Україні, пан Ігор не дає. Треба, каже він, щоб більше людей зрозуміли: події на сході України не стосуються лише військових чи жителів цих регіонів, а всіх.
– Такий був підйом спершу – до Москви б дійшли, якби дали зброю. А зараз люди вже починають зневірюватися. Кажуть: нащо нам та брехлива влада, за що воювати? Ми воюємо за Батьківщину. А Батьківщина – це батько і матір, наша родина, яка не зрадила. Їх і треба захищати.
“Воюємо, щоб не рвалися снаряди тут”
На війні, вважає пан Ігор, дуже важко залишитися “білим і пухнастим”, але в будь-яких ситуаціях треба бути людиною. На фронті у нього з’явився позивний – “Іспанець”. Хоча в окопах, каже, немає значення, звідки ти і якою мовою розмовляєш. Коли над головами свистять кулі, інакше починаєш сприймати життя. Головне – надійне плече друга, сина, батька, на якого можна покластися.
– Ми стоїмо там, щоб не рвалися снаряди тут, – зауважує він.
У найважчі хвилини, коли пізнається ціна життя і родинні стосунки, батько і син завжди поруч. На бойові завдання зголошуються разом, а після обстрілів перш за все шукають рідне обличчя.
