Сьогодні гість – протоієрей Євген Заплетнюк. У розмові з отцем Євгеном ми дізнаємося чим повинно стати Різдво для християнина, чи можуть народні традиції замінити участь у святих Таїнствах та, як відзначати зимові свята, якщо в державі тривають військові дії.
– Отче Євгене, тема нашої розмови сьогодні – традиції святкування Різдва Христового. Як можна коротко охарактеризувати той духовний спадок, який ми нині маємо?
– Характерною особливістю проведення Різдвяних свят в Україні є те, що дні цих святкувань стали доволі незвичним поєднанням християнських вірувань із древніми, ще язичницькими обрядами. Навіть за тисячу років існування християнства на наших землях, поганство тут остаточно не зникло, але трансформувалося в такий собі двоєвірний симбіоз. Часто люди навіть не задумуються про те, що чимало українських народних звичаїв мають своїм корінням саме поганські обряди. А, відповідно, далеко не всі традиції варті того, щоби віруючі люди їх так фанатично дотримуватися. Звісно, ми – православні християни – патріоти своєї землі, ми з повагою ставимося до свого історичного спадку, до національних та культурних здобутків. Однак питання власної релігійності, тобто особистих стосунків із Богом, для нас все-таки є першочерговими. Свято Різдва Христового – це передовсім час нашого духовного праці та самовдосконалення. Зверніть увагу, що Різдву передує сорокаденний піст. Його апогеєм повинні стати наша участь у святих таїнствах Сповіді та Причастя. Так, колядки та гостини це, безумовно, чудові та милі речі. Але людина, яка приходить у ці дні до храму Божого не для участі в Євхаристії, а тому, що таким чином дотримується сімейних традицій, веде себе надзвичайно необачно. Народні традиції повинні доповнювати християнину його правильне церковне життя, а не заміняти їх собою.
– А, як на вашу думку буде правильно проводити Різдвяні свята, з огляду на останні події на Сході України?
– Знаєте, в мене наразі немає однозначної відповіді на таке питання. Принаймні, такої відповіді, яка одночасно задовольнила б дві, цілком протилежні точки зору. З одного боку, ми не повинні падати в відчай, позбавляючи своїх дітей права на свято. Зневіра та сум – це одні з найбільш небезпечних людських гріхів. Особливо важливо пам’ятати, що саме дитячі враження формують психічний стан дитини на все життя. Є навіть така наукова дисципліна – вікова психологія. Так ось, вона каже, що коли дитину позбавити права бути дитиною, то повноцінна доросла людина з неї ніколи не виросте. Все життя вона буде жити неповноцінним життям, бо переступила в своєму розвитку ті щаблі, які були конче необхідні для її повноцінного розвитку.
Але ж говорити варто не тільки про дітей. За вченням Церкви, через гріх прабатьків усі люди народжуються в цей світ уже хворими та потребують духового лікування. З кожним роком свого життя людина все більше грішить і хворіє, якщо не живе правильним, церковним життя. Навіть за звичайних умов людям потрібна постійна духовна та душевна підтримка. Що вже говорити, про часи глобальних економічних, політичних, релігійних криз, які нині звалилися на нас усі одночасно та з максимально можливою силою, а отже – максимальною шкодою.
Тому, з точки зору православного пастиря, потрібно робити все можливе, щоб відвернути наш народ від загальнонаціональної депресії та відчаю. Так, йде війна, щодня гинуть наші хлопці, і кожна така втрата – це неймовірна рана на серцях українського народу. Напевне, серед адекватних і розумних людей тут не може бути жодного байдужого. Це наші спільні болі втрат. Це смерті – заради нас, нашої свободи та незалежності, майбутнього нас і наших дітей. Це тисячі похоронів із нашої власної оселі.
Спосіб зустрічі Нового року – це час нашого випробовування. Час пошуку компромісів. Я впевнений, що все-таки існує середній, «царський» шлях між абсолютно недоречними пустими веселощами та цілком виваженим, інтелігентним християнським святкуванням Різдва Христового. Скажімо, колядування від дому до дому, під час яких збиралися б гроші та речі на АТО та для сімей військових, було б цілком доречне. Однак, цілодобові дискотеки з надміром алкоголю в наших умовах межують не лише з ідіотизмом, але й кощунством та зневагою. Не час влаштовувати забави, коли Україна в вогні.
– То чи не варто було б зменшити витрати на традиційний різдвяно-новорічий кошик?
– Наше фантастичне марнотратство та обжерство під час свят дивують не тільки бідних людей, але й значно заможніших від нас сусідів із інших країн світу. Ми вже настільки звикли бездумно викидати на вітер тяжко зароблені гроші, що з часом ця пристрасть переросла в своєрідні змагання між родичами, сусідами та друзями. У кого від наїдків буде більше прогинатися святковий стіл, той і переміг цього року. Біда лише в тому, що в людини немає два шлунка. І для того, щоб не викидати наступного дня всі ці наїдки до смітника, потрібно або з’їсти дуже багато першого дня, або ще тиждень доїдати залишки продуктів уже сумнівної якості та свіжості. Звісно, в цьому факті приховано безліч наших комплексів і внутрішніх проблем. У багатіїв немає потреби комусь щось доводити. І на їжу вони не кидаються. Ну, це одне. Інше – потреба переглянути власні фінансові можливості, щоб вирахувати, скільки можна з запланованого на свята використати для більшої користі своїм ближнім. Пригадуєте, що Святе Письмо неодноразово навчає нас простої істини: по-справжньому багатий лише той, хто багатіє в Бога.
– Ви маєте на увазі те, що буде багато краще святкування в ресторанах замінити купівлею теплого одягу для солдат?
– Я маю на увазі будь-яку нашу посильну допомогу фронту. Звісно, якщо складаються обставини, при яких друзі зустрічають Новий рік в ресторані, та певним чином розраховують на вашу присутність, то заради любові відмовлятися від запрошення, напевне, було б не варто. Зате, варто там вести себе з максимально духовною тверезістю, не забуваючи про війну і все, що відбувається навколо. Якщо ж ви самі плануєте організовувати подібні вечірки, то набагато правильніше буде їх відкласти до кращих часів. Справляти бенкети під час війни – ознака недалекого розуму.
– Чи є Різдво 2015 особливим з огляду на події в країні?
– У посланні до Євреїв апостол Павло на це питання відповідає так: «Ісус Христос – вчора і сьогодні, той самий навіки» (Євр. 13:8). Як християни ми знаємо, що в нашому житті немає нічого випадкового. Господь премудро керує історією людства від першого дня творіння світу і аж до вічності. Над усіма нами покров Пресвятої Богородиці та молитовне заступництво всіх святих землі української. Тому, намагаймося більше розважати про те, що Господь хоче нам сказати цими подіями та обставинами, і що нам особисто потрібно зробити для того, щоб усі ці біди швидше припинилися. Ви ж знаєте, що поганих учнів можуть іноді залишати на повторні заняття. Будемо тепер більше молитися, виправляти помилки свого попереднього життя, і звичайно, пам’ятати про те, що війна сьогодні відбувається не тільки на Донбасі. Також йде війна за душі людські, а поле битви – наші серця. Різдво Христове – це найкраще свідчення того, що Господь не покидає нас за найскрутніших обставин. Припадімо до Новонародженого Спасителя, благаючи доброї долі для України, миру в державі та в людських душах. Христос рождається! Славімо Його!
Розмовляла Ірина Скоробогата
«Лампада Православ’я». №1, 2015
Обговорення