— А мені син в Тернополі «Вільне життя» передплатив.
— І що з того? Хто його тобі приносити буде?
— Олю, а де газети за минулий тиждень?
— У сільраді, в коридорі лежать.
— Мене просили для лісництва взяти…
— Ще мені щось залишіть. Місяць газет своїх не бачила!
Так перемовлялися мешканці Мшанця, що на Зборівщині, розбираючи на пошті квитанції про оплату за телефони. Уже два місяці люди приходять сюди за своїми газетами, кореспонденцією, квитанціями, бандеролями, адже і начальниця поштового відділення Оксана Різник, і листоноша Надія Левицька розрахувалися з роботи. Першою пішла пані Надія, бо більше працювати на 0,4 ставки не могла. Будується, тож вирішила їздити на заробітки до Польщі. А Оксана Михайлівна не захотіла брати на себе за мізерну зарплату ще й обов’язки листоноші. Так Мшанець залишився без пошти.
Самі собі листоноші
Раз на тиждень до сільради приїжджає працівник пересувного відділення №2 з Тернополя, до якого тимчасово приєднали це село. У черзі за пенсіями та іншими виплатами людям доводиться стояти по три-чотири години. А ті, котрі не можуть іти й стояти, залишаються без грошей. Бо чужа листоноша – не своя, сусідові чи родичці пенсії не дасть.
Поки чекаємо поштову машину, збираються люди. Нарікають. Запевняють, що на наступний рік не будуть передплачувати газет і журналів. Проситимуть дітей, сусідів купувати для них улюблені видання в Тернополі, бо читати люблять. Одна жіночка жаліється, що замкнула в хаті малу дитину саму й ось уже годину чекає, щоби нарешті взяти свою газету. Бо протягом останнього місяця «ВЖ» їй не діставалося – хтось забирав.
Упереміж зі скаргами люди висловлюють вдячність листоноші із сусідніх Дітківців Ользі Павлишин за те, що відчиняє відділення зв’язку тричі на тиждень і зустрічає поштову машину. На волонтерських засадах. Бо їй шкода людей. Незадовго приходить і сама Ольга. Довго намагається відімкнути одні, а потім другі двері. За ними – обдерті стіни, порожні полиці й холод.
– Мушу приходити, – каже, – бо ж не будуть люди свої газети на лавці розбирати. А народу часом стільки, що проштовхнутися не можу. Тричі на тиждень сиджу тут по дві години, хоч нічого з того не маю. Минулого місяця отримала 851 гривню зарплати і ще 300 гривень авансу. Маю двоє малих дітей і маму, чоловік в АТО. Роботи вдома повно, вся на мені…
Щойно приїжджає машина з поштою, люди заходять до відділення і починають ділити газети й повідомлення від «Укртелекому» про плату за телефон та Інтернет. Кожен бере кореспонденцію для себе і сусідів. Дорогі газети й журнали листоноша завбачливо ховає, щоби їх не взяли ті, хто не повинен. Бо не раз бувало таке, що не дораховувалася видань для своїх дітківчан і мусила купувати з власної зарплати в Тернополі. Оксана Михайлівна залишила зошит із прізвищами передплатників та назвами їхніх видань (понад 200 найменувань). Тож люди за ним і орієнтуються, які газети брати для сусідів.
Поки ділять газети, співчувають листоношам. Намотують, кажуть, кілометри шляху, блискавично зношують взуття пара за парою, двигають важкі сумки. В них, крім періодики, ще й нікому не потрібний товар. Бо в селі можна купити все, що треба, й дешевше, ніж пропонує пошта. Часто листоноші носять гроші вже в темряві. Потерпають, щоби хтось не пограбував. «Ні, – резюмують люди, – на таку роботу за малі гроші ніхто не прийде».
– Ви прямо напишіть, – радить котрась із жінок. – Хай ті жирні бармалеї з Києва поділяться своїми зарплатами з поштарками і пенсіонерами! І зазначте, що так мшанецькі люди казали.
Хто працює, той заробляє?
– Недавно начальник пошти з Тернополя приїжджав, – розповідає інша жінка. – І пояснював, що листоноші за три години роботи три дні на тиждень більше грошей не належиться. А звідки взялися ті години? Ми йому запропонували без сумки пройтися за такий час Мшанцем і Манюками й повернутися назад. А наша Надя мала ще пенсії, виплати різні пороздавати, карточки про оплату за газ, телефон, передплату зробити і ще й нікому не потрібний товар спродати… Він же нам каже, що то наша влада винна, бо не може здибати людину на вакантне місце. Але якби дали гідну зарплату, то й людина знайшлася б.
Сільський голова Андрій Дядьо підтверджує: керівництво обласної дирекції «Укрпошти» приїжджало до нього на перемовини, але так і не зрозуміло, що за гроші, які воно пропонує, ніхто працювати не буде. Сільрада виділила для пошти приміщення в центрі села, підвела туди газ, поставила вікна, але кадрову проблему розв’язати вона не може.
Керівник обласної дирекції УДППЗ «Укрпошта» Василь Юрчишин повідомив, що зарплату працівникам пошти нараховують згідно з навантаженням. Воно у Мшанці – 0,4 окладу для начальника і 0,5 – для листоноші. Проте з ним під силу впоратися і одній особі. Якщо ж поштарі хочуть заробляти більше – мусять більше працювати, адже за реалізацію видань, товару, оформлення страхівок тощо можна отримувати додаткові гроші. Запевнив, що в нашій області деякі листоноші-ентузіастки мають і по п’ять тисяч гривень.
Нині мінімальний оклад начальника відділення зв’язку за умови повного навантаження – 3460 гривень, а листоноші – 3300. Воно, за словами Василя Івановича, перераховується щоквартально. Якщо збільшується, то збільшуються години і навіть кількість працівників. Тобто тенденції до скорочення кадрів і відділень немає. Навпаки – є потреба в розширенні мережі.
– За результатами роботи за місяць ми виплачуємо людям преміальні, – розповідає Василь Іванович. – Усі працівники претендують на премії, якщо в них немає недоліків у роботі й доган. Крім того, зарплати у галузі постійно зростають.
На запитання, яка сума премії за волонтерство Ользі Павлишин, директор пообіцяв перерахувати її навантаження. Проте додав, що жодна з листонош пересувного відділення, яке віднедавна обслуговує Мшанець, на сьогодні свій план не виконує.
Щодо наших небезпідставних побоювань за результати передплатної кампанії в тому ж Мшанці запевнив:
– Я вам організую передплату. Якщо буде багато охочих, приїде начальник і оформить її, а з січня знайдеться кому носити газети. Запевняю, що через нас ви читача не втратите. Передплату ми зробимо і забезпечимо доставку. Беру відповідальність на себе.
На жаль, це лише слова. Бо вже нині з доставкою проблеми. Наприклад, 80-річна кременчанка Таїсія Стефанська, котра передплачує дев’ять видань, мусить забирати їх сама, перемагаючи біль у хребті, у другому міському відділенні зв’язку. Інакше стануть там макулатурою. Таїсія Тарасівна з молодості активна передплатниця, віддає за газети й журнали одну пенсію на рік. Але з січня, каже, буде купувати періодику в кіоску.
А скільки ще в області сіл без пошти – мені так і не вдалося допитатися. Ні в директора, ні у фахівця з підбору персоналу. Адже тернопільська дирекція вже кілька років працює «під Києвом», тож не всю інформацію може оприлюднювати без відома вищого керівництва.
І гроші, які заробляють поштовики в областях, спрямовуються до столичної генеральної дирекції, а вона вже розподіляє їх, як хоче. Місяцями не повертає кошти редакціям, хоча на одному передплатникові лише за оформлення бланку заробляє від двох гривень (якщо видання передплатив на місяць) до восьми гривень шістдесят копійок, якщо передплата річна. А ще редакції платять пошті чималі суми за внесення їхніх видань у каталог, за сортування, експедицію, доставку… Тому не бачу нічого дивного в тому, що ще торішнього літа зарплата очільника генеральної дирекції «Укрпошти» Ігоря Смілянського становила понад 333 тисячі гривень.
…Тож із чого почала цей матеріал, тим і підсумую – діалогом, який почула під мшанецькою поштою, промовистою ілюстрацією безладу в Україні:
– Навіть у війну листи-трикутнички людям приносили, хоч біда була – з нинішньою не зрівняти. А тепер…
– А тепер ми ніц но в Європу йдемо!
Лілія Костишин, Вільне життя
На фото авторки: самі собі поштарі.
Штампи ставлять у Тернополі…
Коли цей матеріал уже був готовий до друку, ми отримали ще одне підтвердження недолугості організації діяльності поштової галузі в Україні, в якій майже всі питання вирішуються нагорі: сільські – в Тернополі, обласні – в столиці.
«Уперше пишу до газети, бо моєму обуренню немає меж, – ідеться в листі Марії Душенко з Устя-Зеленого Монастириського району. – 9 листопада я вшосте писала диктант національної єдності. Конверт із ним повинна була відправити 9-10 листопада. 9-го на пошті був вихідний, тож занесла 10-го і попросила начальника відділення поставити штамп. А вона сказала, що конверти штампують у Тернополі.
Але ж він за сто кілометрів од мого села! Отже, конверт із диктантом уже не буде датований десятим числом, бо листи з нашої пошти машина забирає о 16-17 годині. Скажіть, чи це не абсурд? Хто з поштових чиновників запровадив це нововведення? Уже другий рік я стикаюся з такою ситуацією.
Тож диктант, який написала я, 64-річна жителька Тернопілля, участі в акції не візьме через те, що «штамп ставлять у Тернополі». А яку на ньому поставлять дату – невідомо.
Дуже шкода, проте якщо буду живою-здоровою, то й надалі писатиму диктанти національної єдності й підтримуватиму нашу українську мову».
