29-річний Віталій Колошиць із Чорткова днями став… одним із кращих піцайоло в Україні! У Чемпіонаті України з приготування піци, який відбувався на початку листопада у Львові, Віталій брав участь уперше. І, незважаючи на «дебют» на смачних змаганнях, та ще й доволі імпровізований («в останній момент просто піддався на вмовляння друзів і таки вирішив спробувати свої сили», — каже сам чоловік), він одразу ж зайняв друге місце, приготувавши найсмачнішу класичну неаполітанську піцу «Маргарита».
А піца не проста…
— Здавалося б, усе просто: томатний соус, моцарелла, базилік… Але в тому, власне, і вся складність — поєднати цей мінімум інгредієнтів із тістом настільки ідеально, щоб усі просто пальчики облизали! «Маргарита» — найпростіша піца і водночас королева усіх піц, недаремно її класичному рецепту уже понад двісті років, — ділиться усіма професійними тонкощами та секретами Віталій. — До слова, головним своїм досягненням вважаю те, що мені вдалося приготувати тісто на класичну італійську піцу з усіх виключно українських інгредієнтів. Власне, для «класики жанру», хто б там що не говорив, їх, інгредієнтів, потрібно всього чотири: борошно, дріжджі, вода, сіль… Все інше — від лукавого… (Сміється, — авт.). Тому для мене друге місце у категорії «класична піца» є дуже і дуже почесним. Тим більше, що змагатися на конкурсі такого високого рівня (разом із трьома десятками кращих піцайоло зі всіх куточків України, під егідою поважних членів журі, як от неймовірний Danilo Pagano — триразовий чемпіон світу з піца-акробатики) уперше було, чесно кажучи, дещо навіть лячно… Зате з перших же хвилин спілкування з іншими конкурсантами усі мої страхи розвіялися! Коли я побачив, які усі дружні, як горять роботою та якого неймовірного рівня майстерності досягли, то зрозумів, що я не просто серед однодумців, яких усе життя мріяв зустріти, я — у професійному раю… (Сміється, — авт.) Окремо хочу подякувати хлопцям із національної збірної піца-майстрів Ukrainian Pizza Team — за віру в мене та натхнення… Чи міг я, простий чортківський хлопець, сподіватися на таку високу оцінку своїх здібностей? Я просто люблю свою роботу і тішуся, що маю можливості у ній і далі розвиватися…
Від рядового кухаря — до су-шефа
— У професійній кулінарії я уже дванадцять років, — розповідає Віталій Колошиць. — Коли запитують, як прийшов у цю справу, то розповідаю, що перший кулінарний досвід отримав завдяки бабусі, котра якось… зготувала страву, що мені не засмакувала! От я, маючи на той час років, певно, п’ять, вирішив зімпровізувати і посмажив собі яєчню… Хоча жарти жартами, але насправді саме бабуся прищепила мені любов до кухні, а її страви я досі згадую як найсмачніші. Тому після школи питання «ким бути» особливо і не стояло: я вступив до Чортківського вищого професійного училища на спеціальність «кухарська справа». Уже з другого курсу я, як то кажуть, стояв біля «кулінарного верстата» — готував у ресторанах, куди мене брали на практику, згодом подався до Києва, де вступив до Національного університету харчових технологій, а паралельно, аби звести кінці з кінцями, працював. За короткий проміжок часу в одному з престижних столичних ресторанів я пройшов шлях від простого, «рядового» працівника кухні до су-шефа — фактично правої руки шеф-кухаря. А потім нас із товаришем узагалі відправили на кілька місяців до Франції, аби у місцевому класичному ресторані досвіду набиралися…
З Італії привіз… артроз і досвід
— Повернувшись після Франції до рідного Чорткова, я зустрів там свою половинку — чарівну дівчину, мою дружину Тетяну. Звичайно ж, завоювати прихильність коханої мені також допомогла кулінарна справа: як же не закохатися у приготовану мною яловичину в апельсиновому соусі?.. (Сміється, — авт.) Я цю страву жартома називаю «Субсидія»: її хочуть усі!
За кілька років ми з дружиною та нашим маленьким синочком Олександром подалися до Італії. Жили ми у мальовничому містечку Чефалу в Сицилії. Треба було заробляти на хліб насущний, тож перші місяці я, не знаючи мови, працював на перевозці меблів. Зате за доволі короткий термін — чотири місяці — я вивчив не лише розмовну італійську, а й опанував читання та письмо! Після того можна було уже і на кухню ресторану проситися… Починав я із посудомийника, а з часом став су-шефом. Розуміючи, що мені потрібні гроші, аби годувати сім’ю, шеф запропонував мені спробувати себе у ролі піцайоло (слово «рizzaiolo» у перекладі з італійської означає майстер із випічки піци) — у них на той час були найвищі заробітки. Я спершу відмовлявся, мовляв, не дуже люблю роботу з тістом, удома навіть вареників не ліпив, але він таки вмовив мене спробувати. Я спробував і я-а-ак затягнуло, донині тримає! (Сміється, — авт.) Наш ресторан був біля виходу з пляжу, і до нас щодня приходили дві-дві з половиною тисячі людей! Саме там я зрозумів, що таке справжній «рух», справжній «оборот»… Це коли по 16 годин у день практично безперервно працюєш в піцерії, і так 96 днів поспіль без жодного вихідного! Словом, з Італії додому я привіз артроз та досвід (Сміється, — авт.). Бо ж робота піцайоло — це перш за все фізично важка робота. Не кажу вже про те, що аби досконало оволодіти всіма азами професії піцайоло, потрібно вчитися роками, набуваючи як теоретичних, так і практичних знань. Головне — навчився правильно замішувати тісто, бо саме воно грає основну роль у тому, як у результаті смакуватиме піца. Крім того, справжній профі з приготування піци вміє визначити точну кількість усіх необхідних інгредієнтів без використання ваг, як кажуть, «на око». До речі, чесно кажучи, я сам піцу їм нечасто, мені куди більше подобається захоплюючий процес її створення. У «класичній» кулінарії себе більше не бачу, тільки піца!
Коли чоловік стає королем кухні
— Коли ми після трьох з половиною років в Італії вирішили повернутися в Україну, я вирішив шукати роботу за спеціальністю в рідному Чорткові, — продовжує розповідь Віталій. — Нам із місцевою піцерією «Presto» пощастило знайти один одного. (Сміється, — авт.) Нині можу сміливо стверджувати, що такої смачної піци, як тут, ви не скуштуєте більше ніде! Власне, той факт, що маємо багато постійних клієнтів, котрі оцінили особливий смак випеченої тут піци, говорить уже сам за себе. Хочу подякувати за терпіння та розуміння власникові закладу Василю Батрину та директору Андрію Вітюку: натерпілися вони від мене удосталь. У першого постраждала кишеня, в другого — нервова система. Як вони мене терплять з моїми експериментами, до цих пір не розумію (Сміється, — авт.). Тішуся, що тут я маю змогу професійно рости, експериментувати, як душа забажає: перепробував різні рецепти піци, «чаклував» над соусами та начинками, можу замовляти усі необхідні, на мою думку, інгредієнти. У нас хороша, згуртована команда і в наших планах — відкрити у Чорткові також ресторан і пекарню.
Я теж планую не зупинятися на досягнутому: продовжую удосконалюватися у так званій піца-акробатиці (коли піцайоло не розкачує тісто качалкою, а віртуозно жонглює піцою, підкидаючи її в повітрі), планую пройти навчання у професійній школі піцайол. А щоразу, коли видається вільна хвилинка, тішу дружину, а також синочка та донечку власноруч приготованими стравами. До слова, де б не працював — в Україні, Франції чи Італії — усюди зустрічав таку закономірність: найчастіше шеф-кухарі в ресторанах саме чоловіки, а не жінки. Як на мене, це тому, що чоловік шеф-кухар повністю віддається якійсь одній конкретній справі, а жінка за своєю природою більш багатофункціональна, хоче встигнути все і всюди і ще й водночас…
Зрештою, нині чоловіки усе більше займаються кухарством та все менше розглядають це як суто жіночу справу. Татусь, який може не лише шашлик на свято посмажити, а й вечерю чи обід посеред тижня приготувати, нині не така вже й рідкість. Особисто для мене приготування їжі — це ще й творчість та відчуття створення завершеного продукту. А все тому, що готую з любов’ю до справи… Моя дружина чудово готує, проте тішуся, що й татова піца і 6-річному Олександру, і півторарічній Настуні також дуже смакує! Пригадую, якось дружина з дітьми прийшла до мене на роботу і Сашко відразу ж побіг до мене за робочу поверхню і взявся… допомагати мені розкачувати тісто. Не впевнений, чи виросте він, як тато, кухарем, а от що гурманом — то вже точно!
