Розмова зі священиком, то не тільки вчення, а порада і душевний спокій… о. Михайло – настоятель церкви святого Онуфрія в селі Рукомиш. Бучацькі справи розмовляють із ним по закінченні свята Першого Причастя…
– Слава Ісусу Христу!
– Слава на віки Богу святому.
– Отче Михайле, якою є Ваша думка про предмет «Основи християнської етики» в школі? Чи правильно вчителі подають от такі основи для дітей?
– Якщо на загал дивитися, то це добре є. Але якщо розібратися взагалі у викладенні християнської етики, то потрібно вдосконалювати, розширювати і давати більше пізнання дітям відносно сутності Бога і сутності релігії. Але навіть те, що є на сьогоднішній день – це є добре, бо раніше такого взагалі не було. І бодай мале розуміння того, що дитина засвоює в школі на уроці «Етики» є великим плюсом і схвалюється Церквою.
– От діти йдуть до першого Причастя. Ваша думка про підготовку дітей – батьки правильно готують їх? Чи варто більше морально їх вдосконалювати і менше наголошувати на красі фізичній – нові сукні, костюми?
– Тут залежить від моралі і від віри батьків. Безперечно, що людина, насамперед, хоче подобатися іншим, і, тим більше, зовнішність сприймається найскоріше. Але Господь на зовнішність нашу не дивиться. Він дивиться в серце. І було би добре, щоб це батьки розуміли защораз, і не так акцентували на зовнішності, на вбранні дитинки, як вони повинні формувати красу внутрішню, тобто серце готувати для Ісуса. Бо Причастя це та торжественна хвиля, коли Господь входить до серця. І в серце дитинки він має прийти підготовлене, щоб вона розуміла – це до неї прийшов Господь, який хоче ту дитинку вести дорогою своїх заповідей і бажань, щоби вона не схибила з тої дороги, а щоб знайшла себе як християнина чи християнку в житті. І унаслідувала через прожите земне життя вічне царство.
– На сьогодні держава та релігія розділені. Як би це мало бути насправді?
– Офіційно чи юридично – розділені. Але по житті так не є. Держава відділена від церкви, а церква від школи – так каже нам Конституція або Основний Закон. Але насправді воно є неправильно. Через те, що, як казав колись митрополит Іларіон Огієнко, коли є сильна Церква – то сильна держава! А школа є невід’ємною частиною держави через те, що це є наше майбутнє. І тоді, коли основі віри і любові до держави закладаються з маленької дитинки і держава цьому не перешкоджає, а наперед стимулює, щоб дитина глибше знала хто вона, чия вона, звідки вона і на якій землі живе – тим краще для людини. Тим краще опісля, вже у зрілому віці, розумітися на правдах віри і на правдах життя тої землі, на якій вона народилася.
– Я часто чую як Ви наголошуєте, щоб люди не йшли під час Вашого навчання після літургії додому і достояли до кінця. Чую як Ви кажете, що панахида – це є теж частина літургії, щоб люди не йшли. І чую як Ви наголошуєте – і я Вас підтримую в цьому – щоб жінки таки мали покриті голови…
– Так вимагає Церква, вимагає віра. Бо жінка повинна приносити славу Богові з покритою головою. Але світ, а тим більше Європа, диктує зовсім інакше. Наші люди поїздили по світі, і вони десь вважають, що це пережиток старості, або, скажімо так, якоїсь недолугості, що я повинна покривати голову; я іду так, як мені хочеться, бо в мене є там зачіска, яка мені більше подобається з моєї точки зору, ніж повинна бути накрита хустиною голова. Але ми маємо пам’ятати, це найперше, що ми ідемо не щоби сподобатись людям – а Богові, прославити Його. Бог дивиться всередину. Навіть наша поговірка є: «Зустрічають по одежі, а проводжають по розуму». Власне, так, але в церкві зовсім по-інакшому, бо тут повинна бути відкрита душа, а скрите гріховне тіло. Ми ж часто робимо навпаки, і від цього не маємо достойного Божого благословіння. Бо ми хочемо – ось це я, і, Господи, я прийшов. Це подібно до фарисейства. А ми повинні прийти як грішники і маємо щиро відкрити свою душу, щоби Господь просвітив її як рентгенським променем, і щоби обілив її своєю ласкою з просьбою нашою, яку ми маємо засилати до Господа. І це правда є, що повна відправа – це є і закінчення літургії, і проповідь, отже наука, і панахида, і молебінь… Але дехто виходить, і я звертаю увагу. Але щоби мати таку владу, щоби взятися за людину і сказати: «Ти не підеш, бо ти маєш тут стояти» – так нема. Відправа і присутність людини в церкві є на добровільній основі.
– Отче Михайле, Церква має бути націлена на формування нового покоління християнства і християнських чеснот, чи вона має давати людям слабинку в цьому: «От я нині в церкві, але там мені вночі плаче дитина, і я завтра йду зливаю віск. Але я завтра знову в церкві»… Як правильно має поступати Церква?
– Це залежить від систематичності відвідання церкви – раз. Це залежить від виховання і атмосфери християнської в сім’ї – два. І це залежить від переконання і віри, що живе в нашому серці, яку ми прикликаємо – її не можна орендувати, купити, позичити – вона має бути мною зрозуміла в серці – три. І від того, що, власне, часто так є, що ми більше довіряємо злитому воску, більше довіряємо якимось замовлянням або якимось цілителям, до яких їдемо в Тернопіль, у Франківськ і приходимо в Бучач, ніж Богові – це є біда! Бо потрібно розуміти, що куди би людина не йшла – вона в кінцевому результаті повертається до Господа – чи при житті, хай Бог благословить життям, чи коли помирає – однозначно йде до Господа.
І тому вартує нам триматися Господа, вартує нам вчитися в Господа, вартує нам довіряти Богові і в час радості, що легше довірити Богові, і в час випробування, коли приходить людина і часто є в розпачі, не знає що робити. І коли кличе «Господи, Господи!», а полегшення немає – вона хапається і йде… бо на її думку там комусь від воску стало легше… чи, скажімо, від, не знаю що там ще роблять поза Церквою оті цілителі… Ну і не отримуючи бажаного вона тоді ще з більшим розпачем вертається до Храму. Найголовніша ціль Церкви Божої на землі – це приготувати людину для Вічності, приготувати її, щоби її земна дорога була з Господом, щоби вона признала Господа, полюбила Його, щоби вона прийняла заповіді Божі, зрозуміла свою гріховність, покаялася і перед Господом виявила свою вірність ще тут за життя, а в Небі удостоялася блаженної вічності.
– Отче Михайле, ще таке питання – Вам важко донести до молоді Слово Боже?
– Ну, я скажу так – нелегко. Нелегко є чому? Тому що Церква за вченням християнської етики або за вченням катехизму ділиться на дві частини: Церква земна – «воююча», і Церква небесна – «торжествуюча», яка постійно блаженствує та перебуває у святковості. Земна ж церква воює, як написано у Євангеліє, проти духів піднебесних, які не полишені ангельської сили і своїм завданням найважливішим, яке їм кладеться їхнім основоначальником, а це є впавший Сатана – людину звести на манівці, людину обдурити. І часто світ перемагає, так здається. Від цього ми бачимо і порушення постів, від цього ми бачимо порушення заповідей, нечемне поведення із старшими, не кажучи вже з батьками.
Якщо би оці всі чинники, що є троєчні, тобто сім’я, школа і Церква, співпрацювали гармонійно, тобто коли би дитині ще у колисці мама співала Псалом, співала молитву, церковну пісню, і сама була в тому переконана і слідувала заповідям з татом, з бабцею, з дідусем, тобто всією сімєю, то в такій атмосфері дитина би, виростаючи, легше б сприймала основи Віри уже в такому юному чи, скажімо, вже в більш зрілому віці і легше було би до неї, до її серця достукатись. Але коли часто діти залишаються на виховання діда і бабці, а тато з мамою – Іспанія, Португалія, Греція чи в інших державах, то із-за того, що, власне, не ті вже роки, це по-перше, а по-друге господарка, а по-третє вже і старість – часто діти залишаються на виховання вулиці.
– Яку настанову можете дати для молоді?
– Щирої Віри та Любові на земній дорозі, яка приведе до життя вічного…
-Дякую за розмову о. Михайло
-На Славу Божу!
Обговорення