Мені надіслали відео з Різдв’яного богослужіння в одному з львівських католицьких храмів. З’ясувалося, що це – тернопільські семінаристи УГКЦ.
Я дуже люблю симфонічну чи духову музику. Я дуже люблю Церкву. Я дуже люблю Різдво та колядки. Але, змішувати все це в один вінегрет – гріх. У психології є таке поняття – «розмиття границь». Навіть світська наука дійшла до розуміння того, що для того, щоб бути здоровим і повноцінним усе повинно мати свої чіткі рамки. Кожному з нас важливо усвідомлювати свої межі та не втручатися, без особливої на це потреби, в межі інших людей. Мухи повинні бути окремо, і котлети окремо.
І не тільки конкретна людина, але й уся Церква, як Тіло Христове, для того, щоб залишалося завжди живим, повноцінним і цілісним організмом, повинна усвідомити межі свого власного простору. Церква, як і кожна людина, повинна залишатися собою, не даючи можливості іншим порушувати встановлений священною традицією та здоровим глуздом простір, втручатися в нього чи дозволяти маніпулювати собою.
Так ось, усі сторонні речі, які приносяться в церкву заради більшого психологічного ефекту та нових вражень (тобто, коли звершується свідома маніпуляція), – це великий гріх перед Богом і людьми. Немає сумнівів у тому, що зміна благочестивої тиші Різдвяної ночі на драйвові звуки інструментів справляє значний психологічний ефект. Його сила настільки значна, що вона здатна викликати лише протилежних емоції – або шок і захоплення, або шок і заціпеніння – повне нерозуміння того, що відбувається.
Саме привнесення до храму невластивих йому, чужих речей заради більшого ефекту розмиває границі Церкви. Вивчення іноземної мови? Гуманітарна допомога? Юристи? Веселі канікули з Богом? Оркестри та драйвова музика з церковного амвону? Люди, ви сходите з глузду, розмиваючи не тільки границі Церкви, але й свої власні межі дозволеного. Хіба ви вже настільки нечутливі?
Колись було таке чудове слово – «благоговіння». Сьогодні, на жаль, воно вже забулося. І не тому, що слово погане, а тому, що люди перестали переживати цей стан. Зникло поняття, яке воно описує – люди й перестали використовувати слово. Я би дуже хотів, щоб хоча б у границях Церкви люди не забували про благоговіння та священний трепет, а переступаючи поріг храму розуміли, що вони потрапили в Святе Святих.
Справа ж не в тому, що комусь можуть не подобатися греко-католики, а комусь дуже вони довподоби. Хіба ви, дивлячись на такі відео, досі переконані, що між православними та католиками різниця лише в тому, що одні згадують на службі Папу Римського, а інші патріарха Філарета? Ні! Між нами величезна прірва у світобаченні. І це треба чесно визнати, розпочинаючи розмови про всілякі “екуменізми”.
Мені реально боляче дивитися, як одурманеному натовпу пропонується ще один, черговий ефект, для розпалювання й без того хворобливої фантазії. При чому, робиться це в найсвятішому місці на землі – храмі Божому. Нагадаю, що Христос, Який усіляко уникав гаміру та метушні, навіть народитися захотів не в палаці імператора, з його блиском і спецефектами, а в далекій і непримітній печері, поруч із гноєм, сіном і тваринками. Там, де тиша і спокій.
Немовлятко-Христос, як ніхто інший знав, що іноді людині ближчі тварини, аніж люди, які вважають себе наймудрішими та найбільш побожними. Подумаймо про це, коли ще раз передивлятимемося це відео. Дві тисячі років минуло, а люди як шукали лише хліба та видовищ, так і шукають. Принаймні, тепер ми знаємо де це все шукати – в католицьких церквах.
протоієрей Євген Заплетнюк
