У центрі нашого районного містечка Збараж – “білий дім”. Туди іде дехто з надією, дехто з острахом. Але багатьом його не оминути, бо дім оцей — життєве джерело, де зароджуються плани, де втілюють їх у життя. На сторінках районної газети “Народне слово” друкуються скупі відомості із засідань сесій, конференцій, інших важливих заходів, але, мабуть, їм передує кропітка і не зовсім легка робота. Хто нею займається?
Апарат установи. І часто лягає вона на жіночі плечі. Я погоджуюся із Даною Загричук, моєю цікавою співрозмовницею, що не варто оминати таких важливих тем з життя міста, району, слід придивлятися до молоді, яка бере у свої руки у цей розхитаний час кермо влади, підтримувати її. Адже завжди варто, перш ніж кидати камінці у чужий город, подивитися, хто і що там вирощує. Так і тут: що корисного, потрібного для людей вирішується у стінах “білого дому” саме тими, хто ще такий молодий, енергійний, не затиснений у лещата кар’єризму.
І я вже вирішила: мені цікаво поспілкуватися з молодою посадовою особою, з якою ми познайомилися під час підготовки презентації моєї шостої збірки “Життєві спалахи” в органному залі історичного замку нашого міста. Це було так несподівано, блискавично. У Збаражі я вперше звернулася за допомогою у друкуванні книги, яка була для мене своєрідним місточком між поезією і прозою(до того я видала 5 поетичних збірок), і моїми рідними оберегами української землі Тернопільщини і Чернівеччини. Якби не уважне ставлення Світлани Миколаївни Боднар — голови районної ради, Юлії Ігорівни Чванкіної — заступника голови, Богдана Ігоревича Яциковського — депутата Тернопільської обласної ради, нашого земляка, залюбленого у рідний край та його людей, що допоміг виходу збірки у друкований світ, цієї книги не було б. Не було б і презентації, не було б стільки хвилюючих хвилин у моєму житті в ході цього незабутнього заходу, підготовленого чудовою людиною Оксаною Василівною Бойко, директором ЦБС разом зі своїм творчимколективом, до якого були залучені і “Союз українок”, і працівники культури. Чоговартий був такий сюрприз для мене, як приїзд на презентацію голови Красносільської сільської ради Івана Симчука, директора рідної Красносільськоїшколи Віктора Шуста, його заступника Лідії Драган, директора БК с.Розношинці Ігоря Музі, двоюрідної сестри Орисі. Його організувала Юлія Чванкіна.
Отож у “білий дім” я йшла з великим інтересом. Адже я, по суті, нічого не знала про Юлію Ігорівну, про її життєвий шлях, обов’язки. Для мене стали приємними відомості, що саме залужанська, базаринська земляростить світлі уми небайдужої молоді. І ті ростки у дитинстві плекали ласкаві руки матері Галини Євгенівни, батька Ігоря Михайловича Герасів. Юля росла допитливою дівчинкою, з вогником цікавості до життя, часто не по-дитячомузамислюючись над проблемами, що виникали…
А ті вогники цікавості розгоралися ще яскравіше, коли вона попала у клас Світлани Степанівни Демах — педагога, як тепер може оцінити, з великої літери, яка навчала і виховувала дітей працьовитими, небайдужими. У цьому я сама вже була переконана, бо мені довелось познайомитися з її учнем – четвертокласником, який майстерно читав мою поезію про Тараса Шевченка на зустрічі з союзянками.Тепер уже Юлії Ігорівні, матері синочка Сергія, якому чотири роки і який покищо відвідує дитустанову “Сонечко”, жаль, що вона не зможе віддати його у перший клас у надійні руки Світлани Степанівни. Адже у С.С.Демах куди ширші обов’язки— у масштабах району. Із стін місцевої середньої школи No1(до речі, і моєї також)випускниця винесла немалий багаж знань, адже поступила у Київський міжнародний університет, навчалася у Київському університеті права при національній Академії наук ім.Корецького і одночасно на військовій кафедрі військового інституту. Вона — і юрист, і військовий перекладач, і офіцер запасу.
Значно розширився кругозір молодої жінки. А він так потрібен не лише для себе, щоб міцніше відчувати і вибудовувати свою стежку в житті, щоб зробити щось добре, гуманне й для інших. Під час моєї присутності не раз роздавалися дзвінки: ділові питання вирішувала уміло, переконливо, на прохання жителів реагуваласпокійно, обнадійливо. Добрі справи просить не афішувати. Зробиш щось корисне — самій приємно, а іншим про це знати не обов’язково.
А добрих справ за плечима у Юлії Ігорівни не мало. Та мене зацікавили майбутні, сплановані на 2018-й рік. Виявляється, вони вже продумані, оформлені. Упапці зі звернненями до неї як до посадової особи і як до керівника партійної гілки влади, до очільника партії в області Богдана Яциковського документи з проханням окремих громад, сіл з підписами громадян. З них, по можливості, на цей рік обрано п’ять. Наявні плани на встановлення енергозберігаючих заходів у Кретівській школі,капітальний ремонт по заміні дахів амбулаторій сіл Кобилля та Стриївки, клубу с. Болязуби, дитсадка No5 м. Збаража. В Стриївці ще й утеплення фасаду амбулаторії.Звернення відправлено у вищі інстанції.
Диву даються люди, коли довідуються, що у районному центрі Збараж не функціонує в повній мірі будинок культури. Як таке може бути?! Районний центр. Будинок культури мав би бути його осередком культури. Адже в наші роки стільки концертів, вистав там переглянуто, стільки танців перетанцьовано… А заходів з нагоди випуску зі шкіл, які часто поєднувалися із зустрічами випускників… Більш урочистішої ходи від рідних шкіл до будинку культури на той час не було.Теперішній стан справ глибоко вражає, мабуть, не лише мене. Питаю про це у ЮліїІгорівни. Після її уточнень у розмові з Василем Орестовичем Жуком, директором РБК, чую: вже дах перекритий, пожежна сигналізація наявна, електрифіковано зал, фойє, готовий відвід каналізації…
Але ж ще скільки всього потрібно: і вікна замінити, і зал глядацький впорядкувати (а це ж і сцена, і оркестрова яма, і крісла, і гримерні, і балкон). Лише поштукатурено стіни. “При нинішній дорожнечі за оплатутранспорту при поїздці у Тернопіль, скажімо, для відвідання театру, – зауважує мояспіврозмовниця, – ми могли б запросити артистів до себе. І охочих переглянутивиставу знайшлося б немало, однак тут потрібні зусилля багатьох”.Віриться, що справи посунуться. Однак чому вони так повільно рухаються?..
Думаю: “От якби злагоджено вирішували це питання працівники влади, незалежно
від партійної приналежності, ми мали б нарешті той омріяний осередок культури”.
Коли у мої руки потрапив такий документ, як “Розподіл обов’язків міжголовою Збаразької районної ради, заступником голови Збаразької районної ради,
керуючим справами виконавчого апарату районної ради”, то я могла лише
поспівчувати Юлії Ігорівні — цьому молодому посадовцю, дружині, матері,
невістці.
Як добре, що за плечами Юлії Ігорівни такий міцний тил: дружний колектив
професіоналів, очолюваний умілим, терпеливим керівником С. М. Бондар, на
рахунку якого чимало справ для створення умов із забезпечення життєво важливих
потреб та законних інтересів населення району, чоловік Олександр Олексійович,
майор СБУ, залюблений в історію, працює в архіві, рідна матуся, синочок Сергій,
брат Віталій, свекор Олексій Іванович — всіма знаний лікар-епідеміолог, його
дружина — Ніна Іванівна. А ще — її виборці. Від них можна почути багато гарних відгуків про своюобраницю.
Мені хотілося довідатись, як працюється з Юлею Ігорівною людям, яким доводиться вирішувати з нею важливі проблеми своїх сіл. У розмові з Василем Анатолійовичем Іваховим, головою сільради села Стриївка, почула: “Молода, енергійна, завзята. Уважно ставиться до запитів громадян. Якщо проблеми складного плану, намагається залучити до їх вирішення вищі інстанції, не залишає людину напризволяще. Здається, немає таких заходів в районі з питань освіти,культури, мистецтва, де б вона не доклала своїх зусиль.”
А Юлія Ігорівна задоволена своєю роботою? Звичайно, вона живе нею. Особливо тоді, коли вдається робити для людей добрі справи.
Олена Рутецька.
