Олімпійська чемпіонка, багаторазова переможниця та медалістка чемпіонатів світу та Європи Олена Підгрушна є однією з найвідоміших українських біатлоністок. Про визначні моменти в її кар’єрі, «найсолодший п’єдестал», про те, як не втратити мотивацію після завоювання найзначніших нагород, про усунення росіян, а також – чому біатлон в Україні в тіні інших видів спорту. Про це та багато іншого читайте далі в ексклюзиві XSPORT.
– Який п’єдестал у Вашій кар’єрі можна назвати «найсолодшим»?
– Однозначно – це п’єдестали Олімпійських ігор та чемпіонату світу. Різниця в тому, що на чемпіонаті світу маю перемогу в особистих змаганнях. Особливою ту нагороду робить і те, що мало хто на неї чекав. Вдалося здивувати навіть тренерський штаб. На Олімпіаді у 2014 році в командних змаганнях було здобуто найвищу нагороду для спортсмена. На той момент ця перемога була дуже потрібна всій країні. Тоді сталися розстріли на Майдані, і росія вже планувала окупацію Криму. Тисячі людей писали, що здобуті нами медалі в Сочі для багатьох були ковтком повітря в той непростий час після всіх тих трагічних подій. Однозначно кожна перемога для спортсмена завжди важлива, але нагороди особливі.
– Згадуючи той момент Олімпіади, які емоції відчували, коли усвідомили, що стали олімпійською чемпіонкою?
– Я відчувала полегшення. Нарешті ми це зробили! Там була цікава фінішна пряма з поворотом на 180 градусів. Пам’ятаю, коли побачила, що найближча суперниця від мене на великій відстані, адреналін автоматично відключився. Була фінішна пряма, і сили мене просто залишили. Коли вже її перетнула, був видих з полегшенням. Ми показали тоді всьому світу, що поборемося за себе та за нашу Україну! Підгрушна, Джима та сестри Семеренко – У росії біатлон один з найпопулярніших видів спорту. Наскільки важливо, щоб їх не допускали і спортсмени також відчували відповідальність за дії керівництва своєї країни? – Однозначно представники країни-агресора не повинні змагатись. Це – не є нормальним явищем. У нашому виді спорту також є зброя. Хто знає, що у росіян у голові. Може, під час гонки вони розвернуться і захочуть пристрелити когось. Їхня країна тепер виховує так. Поки в Україні війна, їх не має бути ніде!
– До 2014 року ви здобули всі найголовніші нагороди в біатлоні. Як професійному спортсмену після цього не розслабитися?
– Після Олімпіади 2014 року у мене справді було повне вигоряння. Незважаючи на золоту медаль, мій емоційний стан був дуже низьким. Протягом наступних шести місяців взагалі не хотіла нічого чути про біатлон. Після того, як взяла паузу, через рік усвідомила, що ще не все сказала в цьому спорті. Тоді відчувала, що крапку ще не поставлено. Хотіла досягти ще кращих результатів і тому повернулася до нашого спорту. Наступний рік був феєричним. Потім знову почалися зміни тренерського штабу у збірній, я мала проблеми зі здоров’ям і не змогла реалізувати задумане повною мірою.
– Згадуючи свій спортивний шлях, що мотивувало Вас у найважчі моменти в кар’єрі?
– Ставила собі найвищі цілі. Завжди була у цьому спорті з амбіціями. Основною проблемою у моїй кар’єрі була постійна зміна тренерів. Тоді у певний період за 15 років змінилося 12 наставників у збірній. Коли розповідаю це комусь з колег з-за кордону, на мене дивляться і дивуються, як ми змогли показати ті результати. Це ненормальна практика – коли щороку змінюються тренери. Чомусь у жіночій команді у нас була така ситуація. Тоді ми перемагали швидше всупереч тим умовам, які створювалися.
– На якому з турнірів, у яких брали участь, найкрутіша атмосфера?
– Щодо атмосфери, мало що зрівняється з «Різдвяною гонкою». Це завжди велике якісне шоу – заповнений сорока тисячний стадіон дивиться лише на вас. Участь у перегонах традиційно беруть найсильніші спортсмени з усіх країн. Це завжди цікаво, це завжди яскраві емоції як для спортсмена, так і для шанувальників біатлону. Скажу чесно, тоді я мала максимальний мандраж. Ми змагалися разом з Андрієм Дериземлею. На жаль, на останніх метрах його випередив представник Німеччини. Засмутилася, але водночас ми раділи й другому місцю.
– На яких змаганнях відчувався найбільший мандраж?
– У плані хвилювання та переживань ніщо звичайно ж не зрівняється з Олімпійськими іграми. Розуміла, що мої колеги зробили максимум, і мені передали естафету першою. На той момент все було в моїх руках і важливо було не допустити помилок. Стартувала з думкою, що не маю права на помилку. Ми мали перемогти того дня!
– Повертаючись до сьогодення, наскільки зараз складніше тренуватися під час війни?
– Насамперед відчуваються проблеми в логістиці – відсутність перельотів. У команди багато зборів за кордоном. Зараз, щоб туди дістатися, необхідно три доби бути в дорозі, в автобусі. Такі переїзди позначаються на здоров’ї та самопочутті спортсмена. Не вдається відновитися і бути в найкращій формі в такому режимі. Фінансування зменшилося. Головним збірним ще можна триматися на плаву та за рахунок спонсорів проводити якісну підготовку на виїзних зборах. Юніорам доводиться готуватися в Україні, де на сьогоднішній момент немає великої кількості баз з хорошими умовами.
– Яку пораду дасте тим, хто хоче реалізувати себе у біатлоні?
– На жаль, немає єдиного рецепту успіху для всіх. Кожен спортсмен у своїй сутності – є окремою особистістю і у всіх свій шлях. У людей різні характери, у всіх є свої сильні та слабкі сторони. Тут неможливо знайти єдиний підхід. Комусь потрібно бути дисциплінованішим, хтось навпаки повинен іноді розслабитися, щоб не перегоріти і показувати хороший результат. Коли мені свого часу казали, що я маю засипати з думкою про завтрашню гонку, для мене це здавалося утопією. Мені можна було не виходити на старт у такому разі. Якщо ж засинала з чистою головою, то наступного дня показувала хороші результати. Єдине, що можу порадити кожному спортсмену – потрібно максимально витягувати позитив з того, чим займаєшся. Кожне тренування, будь-яка старанна праця і навіть зроблені помилки повинні приносити задоволення. Якщо ви отримали травму, не потрібно думати, що це кінець світу. Треба отримати користь з ситуації. Чим більше атлет насолоджуватиметься тим, чим займається, тим кращим буде кінцевий результат у плані нагород.
– Ваше покоління встановило великі традиції у біатлоні. На жаль, у плані уваги та висвітлення для мільйонів українців біатлон залишається у тіні того ж футболу, де результати далекі від Вашого виду спорту. Чому так і чи зміниться це колись?
– Думаю, що це залежить від політики держави загалом. Насамперед, це все має починатися ще у школі в плані виховання та популяризації. Взяти, наприклад, Словенію, де багато часу проводили на зборах. Там сотні людей у білий день в свої вихідні катаються на лижах, велосипедах. Там культура спорту інша – практично в кожній родині є велосипед і гірські лижі або бігові. Для них норма в суботу та неділю проводити на спорті, а не на пікніках з алкоголем. Там малі діти з дорослими активно проводять свій час. Так і має бути. Зі школи закладаються ось такі правильні цінності. Старші подають дітям приклад. Ми коли були, то на базу завозили дітей, щоб ті вставали на лижі, вчилися стріляти, відчували себе юними біатлоністами. Отак і треба популяризувати спорт.
– Багато Ваших колег зі спорту у лавах ЗСУ. Які слова можете сказати нашим захисникам?
– Їм та всім нашим військовим хочу побажати лише терпіння. Низький уклін їм за те, що щодня українські захисники не пускають ворога до наших будинків. Так, постійно є тривоги, обстріли, відключення світла, але це дрібниці, порівняно з тим, через що проходять наші військові. Багато хто пережив не одну контузію, ампутацію кінцівок. Хлопці воюють, щодня втрачаючи рідних, а також братів по зброї. Важко уявити, через що вони проходять.
Віталій Дюга
спеціально для XSPORT.ua
