Олександр Смик: «Треба завжди ставити високу планку, мріяти про високе…»

Вітаючи Олександра Івановича з Днем народження з найщирішими побажаннями міцного здоров’я та незгасаючого оптимізму і натхнення, пропонуємо кілька фрагментів з інтерв’ю, яке Олександр Смик дав напередодні відкриття його особистої зірки на Алеї зірок у Тернополі в 2020 році.

… Я дуже пишаюся, що мені присвячено «зірку». Чесно кажучи, навіть не думав, що колись таке буде, не сподівався. Але насправді це для мене дуже важливо. Як сатисфакція! Адже я це місто полюбив, я в цьому місті дуже багато зробив і не зупиняюсь робити!

… Колись мудрий грузинський князь Давид – володар, який поставив Грузію на рівень гордої нації, – наказав поховати його на вході до найдавнішого монастиря, щоб люди, коли йшли в монастир, – топтались по ньому, виходили – теж. «Інакше, – стверджував князь Давид, – мене пам’ятати не будуть». Тому хочеться, щоб пам’ятали. Як, скажімо, такий факт, що перший у Тернополі пам’ятник тернополянину – Славку Луцишину – наймолодшому воякові Першої Світової війни – поставила людина, яка є зовсім не тернополянином за походженням – Олександр Смик. А ви другий поставте, якщо зможете!

… Для мене дуже важливо, що була зроблена реконструкція Співочого поля, що поновились скульптурні пленери, які не проводилися ще з радянських часів, що почали відбуватись пленери художників – своєрідна закарбована пам’ять міста в живописних полотнах. Це створення мережі музеїв-бібліотек і колекції арт-буків, це врешті, – повернення віри педагогам-музикантам у школах, що їхні діти можуть їхати на конкурси і там перемагати! А меморіальні таблиці, які були відкриті, то їх не злічиш: і Володимира Гнатюка, і Петра Сороки, і Богдана Бастюка, і Євгена Безкоровайного, і Бориса Демківа – це письменницькі, митрополиту Йосипу Сліпому – біля міської ради та бургомістру Володимиру Лучаківському – всередині приміщення…

… Колись мене запитали, чому ж я не подам на Книгу рекордів, за кількістю авторських дисків. А я відповідаю, що їм це не цікаво, їх приваблює, наприклад, скільки людей залізе одночасно в машину, – це вже навіть до смішного доходить. І в результаті у нас рекорди зовсім не такі, що хтось розумом, працездатністю, талантом чогось досягнув, а цінується кількість чи кілометраж. Але я вважаю, що справжній рекорд – це інтелект, дуже творча робота. Для мене це надзвичайно суттєво.

… Взагалі, я переконаний, що треба завжди ставити високу планку, мріяти про високе і забути про мілке, інакше воно тебе засмокче…

… Я колись страждав одною річчю: дуже багато робив добрих справ і весь час переймався, що мені ніхто за це дякую не каже. І ображався, як дитина. Тоді Олександр Бригінець навчив мене одній штуці. Він каже: «Запам’ятай, що в Біблії написано, – зробив добре діло – забудь і йди далі». Я зараз Біблію перечитую і ніде не можу цієї фрази знайти. Може, погано читаю. Але на той момент цією порадою він мене вивів зі стану коми. І я щодо цих питань став абсолютно іншим, намагаюся дотримуватись таких поглядів: зробив добру справу – забудь, якщо розлучаєшся з кимось – відпусти, щось ділиш – віддай. І якщо й справді відпустити – злобу, образу, то в тебе тоді з’являється така легкість!

… Тернопіль – дуже затишне місто. І не треба нічого для нього придумувати. Єдине, що дуже-дуже потрібно – повернутися до системи виховання в школах і сім’ях, тому що не можна іти вперед, не маючи належного виховання. А виражається воно у ставленні людини до людини, до двору, в якому живеш, до природи, до тролейбуса, в якому їдеш на роботу, до якості наших послуг. А ще дуже необхідне усвідомлення такої речі, як «що ти зробив для Тернополя?», – кожен, особисто! От якщо кожен із нас зробить щось – дерево посадить, прибере скверик, пляшку не кине в став – це теж, до речі, вчинок, то все у нас буде! «Що ти зробив для Тернополя?», – це найпростіша формула, через яку проявляється ставлення до міста! Місто не буває саме собою «файним», не буває «обезличеним». Місто запалює зорі, і ці зорі проходять над ним…

Розмовляла Олена Лайко