«Нога трималася на шкірці — можна було ножицями відрізати і все… Та я сказала лікарям, що не житиму без ноги, і вони пришили!» — емоційно розповідає 48-річна Людмила Йонга із села Гриньки Лановецького району.
Після жахливої пригоди, що сталася з жінкою, та складної операції минуло трохи більше місяця. Пані Людмила досі перебуває у Лановецькій районній лікарні, попереду — тривала реабілітація, але жінка сповнена оптимізму, адже кінцівка приживається, а отже є шанси, що зможе ходити. Трапилося нещастя через необережність: сусід хотів допомогти їй скосити подвір’я, та мотокосарка несподівано «відскочила» вбік і гострий диск відрізав їй ногу. Навіть страшно подумати, що пережила пані Людмила… Справжнє диво зробили медики районної лікарні: зуміли повернути до життя потерпілу, а також зробили майже неможливе — врятували їй відрізану ногу!
«Господи, що я накоїв…»
Того липневого дня пані Людмила, як завше, метушилася: косила на подвір’ї та час від часу бігала до кухні помішати варення. Жінка сама порається з усією домашньою роботою, оскільки чоловік працює далекобійником і рідко буває вдома, а двоє синів — на заробітках. Наразі єдина підмога пані Людмили — дві доньки: 17-річна Аліна та 12-річна Ангеліна. Не раз допомагав їй, як і зрештою іншим односельцям, сусід-пенсіонер Петро.
— Коли була тонка трава, я чіпляла жилку, а тоді наросла висока хопта, тож прикріпила диск із зубчиками. Наша бензокосарка має потужність 11 тис. обертів. Купив мені її син, коли приїжджав із Польщі, бо стара часто ламалася, — розповідає пані Людмила. — «Я би допоміг тобі, але не вмію такою косаркою…» — зайшов до нас сусід. «А що тут вміти? Завів і косиш!» — показала я. Так дядько Петро взявся косити, а я побігла до хати, бо саме готувала варення з кабачків. За якийсь час прибігла глянути і попросила сусіда заглушити косарку, бо закінчувався бензин. «Ще зріжу того «пенька» від лопуха, аби хто носа не розбив», — відповів. Я попрямувала до хати, ступила зо три кроки, як раптом повалилася на землю… Не відчула болю, навіть не зрозуміла, що сталося. Хотіла піднятися, дивлюся, а ліва нога лежить на правій… Уся відтята… «Господи, що я накоїв… Я ж зарізав Люду…» — почав кричати дядько Петро, кинув косарку і побіг до сусідів викликати швидку. Він низенького зросту, худорлявий, тож його відкинуло з косаркою, коли пробував зрізати лопух. Ручка у косарці довга — дістала мене за два метри…
Перев’язала мамі рану… колготками
Лікарі кажуть, що врятувати пані Людмилу вдалося передусім завдяки її доньці, яка вчасно надала першу допомогу. Ангелінці лише 12 років, але вона не розгубилася, побачивши, як мама стікає кров’ю, а швидко перев’язала рану… капроновими колготками й зупинила кровотечу. Відтоді маленька рятівниця поруч із мамою, допомагає обходити її, подає їжу, а найголовніше — потішає. Вдень дівчинка у школі, а після уроків чимскоріш поспішає до лікарні.
— Ще пам’ятаю, як прибігла Ангелінка, як кинулася перев’язувати ногу, а далі я знепритомніла… — хвилюючись, згадує пані Людмила.
— У школі на уроках нас вчили, що треба туго перев’язати вище рани, щоб кров не текла — так я й зробила, — скромно каже Ангелінка. — Ще я знала від тата, як накладати пов’язку. Цьогоріч на початку літа тато порізався болгаркою, мами не було тоді вдома, тож попросив мене перев’язати. А як те сталося з мамою, сусід налякався і побіг, а я зметикувала перев’язати капроновими колготками — спершу не вдавалося, але потім кров перестала дзюрчати. За тим я викликала швидку. Ми з дядьком ще перев’язали мамі ногу мотузкою… Мені не було страшно, тоді думала тільки про те, як допомогти мамі…
— Добре, що швидка скоро приїхала, наше село за п’ять кілометрів від райцентру, — продовжує розповідь потерпіла. — Як розповідають, я лежала непритомна на траві, дядько Петро покликав іншого сусіда, але той боявся навіть глянути… У таких ситуаціях люди розгублюються… Потім мене забрала швидка, підключили крапельниці. Прикро, що дядькові Петрові випало таке пережити… Він дуже добрий і роботящий, колись перемуровував мені грубки, обкошував подвір’я, у селі він усім допомагає, хто тільки попросить. Після того провідував мене у лікарні, нарікає на себе, але що нарікати — ніхто ж не хотів такого, як кажуть, як би знав, де впадеш, то постелив би перину…
«Це не шматок тканини зшити…»
Пані Людмила каже, що під час доторку в нозі ніби мурахи пощипують, на дотик кінцівка — тепла, отже, у ній циркулює кров, отже жива! Поки що нога у гіпсі, рана повільно гоїться, але лікарі дають хороші прогнози.
— Коли я прийшла до тями, почула, як лікарі радилися, що робити з моєю ногою. Ледь розплющивши очі, я категорично заявила, що не хочу втрачати ногу, — каже пані Людмила. — Бо як жити без ноги?! У мене ж четверо дітей! А ще господарка чимала — свині, кури, гуси, качки, кролі, а ще — городи… Дякую Богові, що потрапила до лікарів-професіоналів, людяних і відданих своїй справі. Оперували мене головний лікар районної лікарні Омелян Гулько, його син — завідуючий травматологічним відділенням Володимир Гулько та судинний хірург із Тернополя Андрій Чорний. Нога заледве трималася на шматочку шкіри, все інше було розрубане… Якби лікарі не хотіли морочитися, то елементарно могли відтяти ногу і все… Проте вони доклали надзвичайно багато старань і зусиль, аби врятувати її. Скріпили кістку, зшивали кожну судину, кожну вену, кожен м’яз… У голові не вкладається, як це все можна було скласти, це ж не шматок тканини зшити… Я переконалася, що є лікарі від Бога! Помалу нога приживається, для повного відновлення ще потрібен час, але якщо все буде добре, кажуть, зможу ходити. Не маю права впадати у відчай, вірю у краще — це допомагає одужати!
«За життя пацієнта треба боротися!»
За станом здоров’я пані Людмили увесь цей час пильно стежать лановецькі лікарі, адже випадок надскладний. Завідуючий травматологічним відділенням Володимир Гулько під час кожного обходу підбадьорює пацієнтку, бо ж, попри все, найстрашніше — позаду. У Володимира Омеляновича 20-річний досвід роботи в медицині, а ось в його батька Омеляна Миколайовича — 40-річний.
— Випадок складний, але завдяки тому, що на всіх етапах евакуації потерпілої всі робили все можливе і правильно, вдалося врятувати її! — наголошує Володимир Омелянович. — Передусім треба дякувати доньці пані Людмили, яка спритно впоралася з наданням мамі першої допомоги. Важливу роль у порятунку також відіграло й те, що лікарі швидкої вжили необхідних заходів.
У бригаді швидкої були досвідчені лікар і фельдшер, вони наклали потерпілій турнікет — додатковий джгут, такий, як накладають пораненим у зоні АТО, підключили крапельниці — вливали препарати, що піднімають тиск та наповнюють кров’яне русло. Це засвідчує, наскільки важливо, коли у швидкій прибувають фахівці, котрі відразу надають допомогу, а от за медичною реформою на швидку хочуть направити парамедиків, котрі лише доправлятимуть хворих. Пані Людмилу привезли до лікарні з тиском 50/0, гемоглобіном — 40 г/л. Дивовижно, що вона вижила! Напевне, у жінки висока опірність організму. Щоб підтримувати життєдіяльність та підготувати до операції, ми підключили крапельниці до чотирьох (!) вен.
Донори здавали кров, із Тернополя привезли три флакони крові — все це вливали. З обласного центру прибув судинний хірург. На першому етапі операції ми зафіксували гвинтами кістку, потім зшили судини, м’язи, зв’язки. Загалом операція тривала чотири з половиною години. З моменту травми минуло небагато часу, тож кінцівку вдалося відновити. У лікарні тоді був непростий день — водночас доправили 8-річну дитину з переломом стегна та 50-річного чоловіка з переломами шести ребер… Такі випадки, як у пані Людмили, — рідкісні. Буває, пробують пришити пальці, але щоб ногу… Пригадую, десять років тому в районі був випадок, що чоловікові відірвало руку в ділянці плечового суглоба, його доправили до Києва, там пришили, але, на жаль, кінцівка омертвіла. Який би не був важкий випадок, завжди треба боротися за життя пацієнта до кінця!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
