“Він був невченим лаїком, а здобув знання і показав професорам та книжним ученим нові, ясні і вільні стежки!” — писав Іван Франко про Шевченка.
Можна мати застереження до першої частини цієї думки Франка, все ж таки з останніми словами – погодиться всякий, хто добре знає твори поета.
Щоправда, про його педагогічну працю загалу мало що відомо.
На підставі мізерної інформації у спогадах біографів Шевченка доволі непросто відтворити повну картину його педагогічної діяльності.
Свою освіту Шевченко здобув автодидактично, тобто самотужки, хоча знаннями перевершив тогочасних інтелігентів. Він мав значно ширший ідейний світогляд, переважав бистротою та легкістю думки й зацікавленням різними життєвими проблемами.
Він, як каже Богдан Лепкий: “Неосвічений”, що просвітив народ, що перевів критику його історії і вказав шляхи в майбутнє, “неосвічений”, який на психологію українського народу мав і має таки непереможний вплив”.
З’ясувавши тогочасний стан шкільництва на Україні, стає зрозуміло, що Шевченко, добре з ним обізнаний, мусів зацікавитися шкільною справою глибше, особливо так званими Недільними Школами. У листі до В. В. Тарнавського 7 серпня 1860 р. він пише, що передає 50 примірників “Кобзаря”, як подарунок чернігівським Недільним Школам, а других 50 – школам у Києві. Вже через тиждень він мав розмову з діячем харківських Недільних Шкіл, педагогом А. Болдіним, який навіть запросив Шевченка в Харків, на що одержав згоду. На початку листопада Тарас Григорович висилає Болдіну листа, в котрому розпитує про діяльність Недільних Шкіл та обіцяє переслати харківським книгарням ще 50 або 100 примірників “Кобзаря”.
Іншим засобом допомоги школам були прибутки з публічних читань, влаштовуваних Літературним Фондом під керівництвом Є. П. Ковалевського. Збереглися дані, що 11 листопада того ж року відбулося таке “читання”, в якому брав участь сам Шевченко. Численна публіка зібралася в залі петербурзького “Пасажу”, де поет прочитав поезію “Садок вишневий” та уривок з поеми “Гайдамаки”. Петербуржці, що зустрілися з поетом віч-на-віч уперше, привітали його гучними оплесками. Одна зі слухачок, не можна сказати, що прихильниця Шевченка, записала у своєму щоденнику: “Публіка привітала Шевченка так, як вітають генія, котрий зійшов у залу “Пасажу” просто з неба. Ледве встиг він появитися, як почали плескати в долоні, тупати ногами та кричати . . . Бідний поет зовсім розгубився. Думаю, що цей ентузіазм проявлено не так Шевченкові, як радше зроблено демонстрацію — вшановано мученика, що потерпів за правду!”.
13 листопада поет бере участь у нараді відносно подальших літературних читань також на користь Недільних Шкіл. За три дні одержує з цензурного комітету дозвіл на читання поеми “Чернець” (тоді названої “Семен Палій”). А тим часом Шевченко вже зайнятий укладанням українського букваря, котрий він вислав 18 листопада в цензуру, а 21 числа одержав дозвіл на друк.
На початку 1861 р. буквар з’явився на книжковому ринку. Звичайно, Шевченко негайно береться до праці і починає кольпортаж, тобто розповсюдження друкованого слова через посередників. Уже 4 січня висилає М. Чалому, педагогові з Києва, 10 букварів на показ і доручає забрати з бюро розпродажу 1000 примірників, розповсюдити їх по сільських школах України. Гроші з доходу призначає на ті ж школи.
Друк букваря штовхає Тараса Шевченка до педагогічної праці і він пише Чалому, що далі за букварем хоче видати український підручник арифметики для Народних Шкіл та етнографію, географію й історію України. Відповідно Т.Г.Шевченко розробляє план праці, але важка хвороба та несподівана смерть не дали змоги зреалізувати цих задумів.
Знаємо, що Тарас Григорович вислав 10 букварів педагогу Ф. Ткаченкові в Полтаву і просив дати оголошення в “Губернских Ведомостях” про його розпродаж на користь Недільних Шкіл, Київська Рада яких вельми дякувала поетові за 50 букварів. Пізніше Шевченко вислав Ткаченкові в Полтаву ще 1000 примірників.
А тепер виринає запитання: чи добрий був Шевченків буквар?
Наша відповідь звучатиме так. Його буквар на той час зредагований за всіма педагогічними вимогами і відповідав методично, змістовно, морально й патріотично своєму призначенню. А проте, послухаймо, що говорили про нього вороги України. 30 січня чернігівський педагог Р. Д. Тризна скаржився Шевченкові, що митрополит Філарет та адміністрація місцевої школи різними способами шкодять і не допускають букваря до ширшого розповсюдження. Мало того, в Чернігові роздмухано тими ж людьми цю справу до таких розмірів, що для розслідування приїхав посланець царського міністерства князь Петро Урусов. У своєму доносі в Петербург він каже, що поширення цього букваря зовсім відсуне з України слов’янський буквар.
Московський страх перед українським виданням не вщух і після смерті поета. 22 червня 1861 р. обер-прокурор Синоду – А. П. Толстой запитує в листі начальника III Відділу В. Долгорукова, як уряд дивиться на український буквар Шевченка.
Та ж сама московська реакція на чолі з митрополитами київськими Арсенієм та Філаретом уживає всіх засобів, щоб тільки не допустити буквар до розповсюдження …
Ці кілька прикладів недвозначно стверджують, яке велике значення мав якраз оцей скромний Шевченків буквар. Зрештою, проти дикої і вкрай шовіністичної акції слуг московської влади виступали з обуренням усі тогочасні світлі уми. Знаний педагог і громадський діяч К. Ушинський писав у своїй статті “Педагогічні замітки про Швайцарію”, що царське самодержавство не визнає прав і викорінює зі шкіл українську мову, котрою говорить не 200 000, а 14 мільйонів населення, яка має народну літературу, котрою ще не так давно співав Тарас.
Щодо самого змісту, то половина букваря була заповнена релігійним змістом, а решта — це тексти українських дум, його ж переклади псалмів та інше. Шевченко пов’язував любов до Бога з любов’ю до батьківщини, до українського народу та рідних традицій.
Це скупа інформація про педагогічну працю Шевченка на полі народного шкільництва. Лишається ще його інша педагогічна діяльність. Як нам відомо, митець не тільки приготувався до педагогічної справи, проходячи академічні курси та спеціальну педагогічну підготовку, але й здобув звання педагога-академіка та був затверджений викладачем малювання в Київському університеті. Знаємо, що доля і тут посміялася з Шевченка — педагогічної праці він не одержав.
А крім того Шевченко чи не найбільше педагогічного хисту вкладає у свої поезії. Костомаров писав у своїх споминах: “Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Страх огорнув мене … Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народного життя. І страшно, й солодко, й боляче, й привабливо було туди заглянути!!! Поезія йде завжди попереду, завжди відважується на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця … Тарасова муза прорвала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисне заораною і засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам’ять про місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу із своїм непогасним світильником і відкрила за собою дорогу і соняшному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості.”
Приклади педагогічних засад, розкиданих у його творах, своєю глибиною гідні подиву. Поет розумів, що самої формальної освіти не досить, що вона повинна даватися разом з усебічним вихованням людини й поєднуватися з національною традицією. Це вже висловлював перед ним його сучасник К. Ушинський. Але Шевченко перевершив його тим, що надавав великого значення дошкільному вихованню й позашкільній освіті. З особливою яскравістю він у своїх висловлюваннях підкреслював те, що освіта, навіть фахова, повинна йти разом із моральним піднесенням людини й виробленням твердих національних характерів. Ніхто до нього не підкреслив такої потреби перевиховати суспільство, ніхто так ясно не протиставив самоосвіту офіційній шкільній освіті.
Своїми думками як педагог він випередив цілі десятиліття та зійшовся з поглядами найкращих світових діячів XX століття. Леонід Білецький писав: “І от, простеживши в усіх періодах життя і творчості Шевченка його духовий образ, я пересвідчуюсь, що поет був глибоко віруючий. Він знав Святе Письмо до подробиць. Віра Шевченка не була тільки зверхня, формальна. Ні, його віра була глибока, чинна й суто християнська”.
Із цього виходить, що Шевченко проповідував потреби естетичного виховання, заснованого на християнській релігії.
Французький письменник Еміль Дюран скаже, що важко знайти в цілій новітній історії такого поета як Шевченко, котрому навіть неписьменний народ віддає таку пошану, яку звичайно віддається святим чи релігійним реліквіям.
Німецький письменник Карл Еміль Францоз висловив таку думку: “Він не тільки геній сам по собі, але водночас і втілення поетичного Генія України, його муза злучила всі найхарактерніші прикмети української літератури; хто його характеризує, дає водночас і загальний образ поетичних змагань його народу”.
Професор Клеренс Менінґ іде ще далі і каже: “Тарас Шевченко, син невольника, безстрашний борець за перемогу демократичних ідей та наперекір усім труднощам здобув чільне місце в Пантеоні визначних поетів слов’янського світу, а його слава житиме так довго, як ні одного з його сучасників в інших літературах”. Пошану своїх і чужих поет здобув собі важкою працею, в тому числі і педагогічною.
Як сказала Леся Українка:
Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє, —
Огню іскра великого”
Повік не згасає.
Оксана Кнобель,
викладач Чортківського державного медичного коледжу
