Відомий полтавський правозахисник Василь Ковальчук в інтерв’ю журналу “Країна” розповів про свої будні в якості посередника між українською владою і терористами з ДНР/ЛНР в питанні обміну полоненими.
Далі – пряма мова:
Афганці між собою – рідні люди, бо разом пройшли війну й мають спільну молодість. Коли вітаємося, називаємо місце й роки служби: Герат, 1983–1985. Але війна на Донбасі нас роз’єднала. На тій стороні воює багато знайомих. Вийшов на них і почав розмовляти про обмін полоненими.
Електронною поштою чи телефоном обмінюємося списками людей, які в полоні у нас і в них, організовуємо обмін. Дзвоню Віталієві Яловенку (заступник голови СБУ. – “Країна”), диктую прізвища бойовиків. Йому вдається розшукати не всіх: із десятьох може знайти двох-трьох. Забираю їх із в’язниць. На кожного полоненого пишу розписку. Везу на окуповану територію.
Користуюся транспортом інших людей. Колись змушений був опівночі звернутися до Віктора Бугайчука (екс-губернатор Полтавщини. – “Країна”). Він довго перевіряв інформацію, але машину кременчуцьких майданівців надав. Близько 4.00 з водієм виїхали з Полтави.
Першими звільнив чотирьох чоловік. Домовлялися по телефону з Козіциним (Микола Козіцин – генерал армії козачих військ, діє на території Луганщини. – “Країна”). Потім через нього за три рази витягнув ще 12 хлопців. Тримав зв’язок із його заступником Олександром на позивний Сокол. Козак, але афганець. Людина слова. Його вже немає серед живих.
Дорогою спілкуємося з полоненими про життя, дітей, батьків, роботу. Жаліються на малі заробітки, балакаємо про винних у війні. У місті Ізюм на Харківщині є кафе “На семи вітрах”. Їмо там. Годую полонених. До всіх ставлюся по-людськи. Можливо, тому зі мною та сторона й надалі готова вести перемовини. Коли повертаюся з нашими бійцями, то вечеряємо в тому ж придорожньому кафе.
У ДНР або ЛНР їжджу раз на два тижні. На ворожій території є порядні люди. Познайомився з афганцем, нейрохірургом Олександром Серьоженком – істинний інтелігент. У Горлівці має власну клініку з першокласною апаратурою.
Серед військових тієї сторони чимало тих, хто підтримує Україну. Через життєві обставини не можуть виїхати в іншу частину країни. Є й такі, які нас ненавидять, багато з кримінальним минулим. При зустрічі шиплять: “Укропы, чего приехали?”
Коли вперше був у Ігоря Безлера (один із лідерів бойовиків, позивний Бєс. – “Країна”), бачив, що означає жорстка дисципліна: суддів і прокурорів, які вирішували справи за гроші – відправляв на передову підносити снаряди. За мародерство і зґвалтування карав за законом воєнного часу. Водночас забезпечував місцевих їжею і зарплатами.
Полтавка Ірина Бойко 99 днів була в полоні. Знайшов її слід у Горлівці. Зателефонував у тамтешній міськвідділ міліції, попросив зв’язати з Безлером. Сказав, що афганець і лишив телефони. За кілька днів дзвінок: “Что ты хотел, Василий?” Попросив звільнити Бойко. Він передзвонив увечері: “Живая, если хочешь забрать – завтра утром с дочкой Ирины будь у меня”. Звернувся до волонтера і його машиною вирушили в дорогу. Ранком сидів у Безлера в кабінеті.
Своїм Безлер поставив завдання: усіх полтавців, які потрапляють у полон, віддавати мені. Я завжди просив і за інших.
Безлер – ворог. Але ворог розумний, офіцер. Знущатися з полонених не в його правилах. Його люди взяли в полон кілька вояків з Івано-Франківська. У кишені одного з них знайшли записку: якщо вас беруть у полон безлерівці – не бійтеся, вони не мучать. Якось до приміщення, де сиділи полонені, Безлер приніс великий український прапор. Запропонував повісити на стіну, але блакитним донизу, а жовтим – догори. Таким був козацький прапор часів Гетьманщини. Ігор цікавиться історією, цитує українською поеми Шевченка. У Горлівці він досі все вирішує, хоча й поїхав звідти. Лишилися його люди.
Коли в Інтернеті з’явилося відео, на якому Безлер каже, що перебуває в області, де цар Петро шведів бив, – біля мого дому виставили пост спецслужб. Під хатою змінювалися машини. Дзвонили з СБУ: можна до вас під’їхати? Сміюся: та немає його в мене. Пройдіться тепловізором і побачите, що, крім сім’ї, кота й собаки, – більш нікого. Просили його номер. Я відмовив, бо в тих, кому потрібно, він і так є.
У бойовиків багато внутрішніх конфліктів. Одні за Путіна, інші – проти. Але вголос про це не говорять – смертельно небезпечно.
Зустрічався з Віктором Зайцем, начальником контррозвідки ДНР. Він родом із Тернополя. Намагалися звільнити хлопців із Полтавщини – Федора Голінька й Олега Штефана. Заєць послав до їхнього міністра оборони Володимира Кононова з позивним Цар. Зайшов до кабінету Кононова, а там – акваріум з цукерками Roshen. Питаю із сарказмом: ви з Порошенком один без одного жити не можете? Його аж перемкнуло. Хлопців тоді не віддали. Повернули під час великого обміну полоненими.
Цар чи не єдиний з тієї сторони, хто кричав, що дійде до Києва і Львова. Всі інші – від рядових до командирів середньої ланки – постійно запитують: коли ж нарешті закінчиться ця війна?
У Макіївці поліцейський зупинив мікроавтобус, викликали комендатуру й під дулами автоматів нас забрали. Мене кинули в прес-хату (камера в тюрмі. Людину закидають туди, щоб знущаннями, побоями, катуванням змусити зізнатися або зламати. – “Країна”). Там – восьмеро солдатів. Зразу взяв їх в оборот, бо був вищий за всіх. Вистроїв у шеренгу й допитав, хто і звідки. Четверо – місцеві, інші – російські найманці з Архангельська, Іркутська, Пермі. У тюрму їх кинули за п’янство, коли підірвали гранатою власний БМП. Одного затримали, коли зі служби втік на похорон доньки, яку збила машина. Жалілися, що третій місяць не платять грошей. За 4 години мене звільнили, бо про наше затримання дізнався Захарченко (прем’єр-міністр ДНР. – “Країна”). Повернули машини.
20 українців бойовики пропонували за одного їхнього, Костянтина Кокошинського, – розвідника з ДНР. Навіть за мертвого обіцяли чотирьох наших живих. Ніде не міг його знайти. Виявилося, бойовик мертвий – був у морзі на окупованій території.
У Сніжному сімох наших бійців планували відправити в Чечню. Змушений був їхати, познайомився з мером і попросив хлопців не чіпати. Але відчуваю, замість них могли відправити інших. Забирають їх туди переважно для роботи.
Під Луганськом СБУ приховано передала ворожій стороні 17 росіян. Керував процесом Віктор Медведчук (колишній голова Адміністрації президента Кучми, кум Путіна. – “Країна”). Я був спостерігачем – близько не підпустили. Робили все тихенько, без преси. Відігнали навіть нашого Геннадія Москаля (губернатор Луганщини. – “Країна”) та їхнього Віктора Зайця. Історія мутна. Там, мабуть, замішані великі гроші.
Найстрашніше було, коли вивели двох хлопців і кажуть: забирай когось одного. У мене сльози навертаються – ну як я можу вирішити, чия матір побачить сина? Просив віддати обох. Відмовилися. Міг посваритися, але тоді нікого не привіз би додому. Заявив: самі виберіть.
Ночував у Донецьку. В камуфляжній формі з українськими шевронами пішов до нічного магазину в центрі міста. У продавщиць – очі по 5 копійок, трохи під прилавки не позалазили: “Вы на самом деле укроп?” А потім тихенько зізнавалися, що підтримують Україну, але бояться бойовиків. У Донецьку за Україну – відсотків 60 людей.
Якби на Донбасі створили не Новоросію, а Нову Україну – інші українці це підтримали б. Та замість цього там навішали триколорів, двоголових орлів і портретів Путіна. Почали воювати російською зброєю, хоча на протест мали б виходити з сокирами та вилами.
У центральній частині Донецька – звичайне життя. Їздять сміттєвози, чистять дороги, працюють ресторани, магазини, лікарні. Медики й нашим полоненим роблять операції, ставлять шини. Пам’ятаю, мінялися полоненими, то вони привезли наших “швидкими”, як і потрібно. Одного з інсультом не хотіли віддавати. Кажуть: дорогою може померти. Долікували й віддали наступного разу.
Як тільки заходить мова за гроші – переговори припиняю. Росіянка Олена Васильєва прислала мені на електронну пошту пропозицію продавати полонених. Один – 8 тисяч євро, оптом – по 6. Ледь втримався, щоб не послати її. Лишилося таке відчуття, наче скупався в громадському туалеті.
Бойовики дзвонять, кажуть: приїдьте заберіть із Дебальцевого ваших “двохсотих”, їх ваші полонені збирають, наскладали два ангари. Дорікають, що навіть поховати своїх загиблих воїнів по-людськи не можемо. А нам брешуть про спланований відхід і 19 загиблих. До цієї цифри можна сміливо додавати нулі.
