У другу річницю загибелі поблизу с. Сміле на Луганщині в зоні АТО Героя Збаражчини Тараса Михальського, на його могилі відбулася панахида та чин освячення пам’ятника. Мармуровий пам’ятник вирізьблений у формі козацького хреста, саме такого, за словами рідних, заповідав поставити на своїй могилі Тарас ще за життя.
Після поминальної Служби Божої у Свято-Успенській церкві родина, однокласники, побратими Тараса, вчителі та учні збаразьких шкіл, школи-інтернату, юні «сокільці», волонтери, демобілізовані бійці, священики, батьки та родичі Героїв Небесної сотні Устима Голоднюка, Назара Войтовича, керівники міста, району, райдержадміністрації, союзянки, упівці та небайдужі збаражани взяли участь у поминальній ході.
Під червоно-чорними та жовто-блакитними стягами, які на чолі колони несли члени РУ Братства ОУН-УПА, з триметровою гірляндою, прикрашеною квітами, стрічками та гронами калини, під великими полотнищами козацького та державного прапорів, які школярі несли над головами на витягнутих руках, під прапорами молодіжної організації «Сокіл», з жовтими та синіми, білими та малиновими букетами та кошиками хризантем, свічками та лампадками збаражани з майдану Івана Франка рушили до місця вічного спочинку Героя на центральній алеї міського цвинтаря.
На могилі Тараса священики − настоятель церкви Христового Воскресіння отець Олексій Боднарчук(УГКЦ), благочинний Збаразького благочиння (УПЦ КП) митрофорний протоієрей Роман Сливка, настоятель церкви Преображення Господнього отець Михайло Найко, настоятель Свято-Успенської церкви (УПЦ КП) ієрей Роман Сливка відслужили чин панахиди та освячення пам’ятника Героя.
Міцно зціпивши зуби, з очима, повними сліз, тамуючи біль і крик душі, яка не може змиритися з втратою побратима, з надлюдськими зусиллями і силою волі згадував про Тараса його військовий товариш Володимир Муляр. Володимир, щоб пом’янути бойового побратима на його могилі, спеціально приїхав до Збаража у річницю загибелі друга, хоча був знайомим з ним лише місяць. Володимир був одним із тих військовослужбовців, які їхали на БМП-2 разом з Тарасом в той його останній бій.
Коли БМП підірвалася на міні, вибуховою хвилею усіх хлопців, хто сидів зверху машини, відкинуло у рів обабіч дороги, що зберегло їм життя. Поранені побратими згадували, як ще довго відстрілювався Тарас із кулемета. Увесь екіпаж, що був у середині БМП, у тому числі і Тарас Михальський, який був оператором-навідником у 24 окремій механізованій бригаді – загинули. Володимир Муляр скупо, по-солдатськи, без прикрас та епітетів розповів, як зранку 19 жовтня вони отримали наказ прориватися на 32 блокпост, оточений сепаратистами, як за п’ять хвилин до виїзду надійшов інший наказ − залишити увесь боєкомплект. Тоді вони з побратимами зрозуміли: усе, це їх останній бій, і бахмутська траса стане для них дорогою в один кінець.
Але вони не впали духом, навпаки, з усмішкою на вустах обійняли один одного, попрощалися і рушили на допомогу оточеним, усвідомлюючи, що без артилерійського прикриття, зі стрілецькою зброєю у них немає шансів залишитися живими, але ніхто не злякався смерті. – Тарас для мене приклад доблесті і честі. Він помер як Герой і буде жити в моєму серці і в серцях усіх, хто його знав, вічно, ніколи і ніким не забутий, – сказав Володимир Муляр.
Рідна тітка Тараса Михальського Лариса від імені родини, батька Героя Романа, його рідного брата Івана з дружиною та дітьми від усіх рідних подякувала усім, хто долучився до збору коштів та спорудження пам’ятника для Тараса: майстру Володимиру Гулику, меценатам, Віктору Грабовському та Ярославу Сенейку, владі, вчителям та учням шкіл, усім людям, які переказували та збирали кошти на благодійних ярмарках для спорудження пам’ятника. Пані Лариса вдячна усім, хто пам’ятає та цінує Тараса і його подвиг, і закликала не бути байдужими, не жити за принципом моя хата скраю, бо послуговуючись такою філософією, не отримаємо нічого доброго.
Жінка закликала наслідувати приклад героїв, таких, як Тарас Михальський, Устим Голоднюк, Назар Войтович, Юрій Горайський, і сотні тих героїв, які, не роздумуючи, віддали своє життя за Україну, за нас з вами.
–Тарас був дуже добрим, веселим і справедливим. Скрізь він був першим і прагнув бути найкращим у тій справі, якою займався. Закінчив школу та вуз із відзнакою, перед ним було ціле життя, зі своїми знаннями і талантами він би багато зробив для України, але серед перших пішов захищати свою землю і загинув як Герой, – згадує жінка.
«Не можна чекати, бо прийде москаль і буде бити чоботом по обличчю», – то його слова. Коли розпочалась АТО, він був серед перших добровольців, які пішли на фронт захищати свою державу. Недарма девізом, з яким Тарас з побратимами йшли у бій, був «Залізна воля, залізний дух і кров залізна».
Ці слова якнайкраще характеризують те, яким вольовим був Тарас, зараз вони викарбувані на його могилі.
Бути активними, пам’ятати й гідно вшановувати героїв визвольних змагань закликав присутніх один із керівників «Соколу» Ілля Семенець. –Тут лежить мій сусід, навпроти – друг дитинства. Війна зачепила кожного з нас, вона триває досі, у тилу теж – із байдужістю. Роззирнімось, на 15-тисячне місто вшанувати героя, який загинув за нас, прийшло лише кілька сотень людей, більшість з яких школярі і пенсіонери. Де громада Збаража, – обурювався сокілець. Усвідоммо нарешті, у нас не АТО, а багатотисячолітня війна за винищення української нації, а громада живе своїм життям. Допоки не перестанемо бути байдужими і не навчимося велелюдно вшановувати національних героїв, наша війна триватиме.
Помолившись на могилі Тараса Михальського з гаслами «Слава Україні! Героям слава!»,«Слава Герою Тарасу!», «Герої не вмирають!», учасники вшанування зі священиками спустилися трохи нижче, до могил Січових Стрільців, якими вже багато років опікується невтомна патріотка, союзянка, активна громадсько-політична діячка Катерина Омельчак, де відбулася панахида за усіма полеглими борцями за Україну і освячення відреставрованих хрестів на могилах загиблих усусусів.
Наталка ПАРОВА, Народне слово
