Саме так мер міста Володимир Шматько назвав процес повернення історичній будівлі її автентичного вигляду. Для цього подекуди довелося знести стіни штучно створених кабінетів і очистити давній паркет від кількох шарів фарби, лінолеуму та ламінату.
Ще більше часу і робочих рук потребували старовинні сходи, які ведуть на дах.
З них зішкребли тонни голубиного посліду, після чого дерев’яну поверхню вимили і реставрували, зберігши її первинну ошатність.
Мабуть, простіше було б змайструвати нові східці, але тоді історична будівля втратила б частину давньої самобутності.
Сьогодні, у День міста, посеред відновленого простору тут відкриють ще й музей місцевого самоврядування.
Нагода для цього трапилася, без перебільшення, знакова — саме 4 вересня 1522 року Чортків отримав з Магдебурзьким правом усі міські привілеї.
Тритомник на мільйон
Чорткову пасує давнина, тому ідея міського голови Володимира Шматька повернути другому поверху управлінської ратуші історичний вигляд видається абсолютно природною.
Свого часу радянські чиновники внутрішній інтер’єр будівлі перепланували під свій однотипний стандарт, знищивши його унікальність. Але, як з’ясувалося, повернути давню естетику не так уже й складно.
Для цього достатньо зачистити підлогу до первинного дерева, викласти стіни декоративною цеглою, а в кутку поставити великий старовинний годинник.
Ніби нічого особливого не зроблено, але навкруги з’являється абсолютно інакша атмосфера, всередині якої кортить побути довше.
Ідейне перезавантаження простору теж має глибокий сенс. Скажімо, раніше у сесійній залі міськради на підвищенні стояла трибуна, аби підкреслити, що начальство перебуває над тими, хто зайняв місце внизу.
Після реставрації тут стоятиме великий круглий стіл з дизайнерською люстрою під стелею. Тобто всі присутні візуально проголошуються рівними і, відповідно, перебуватимуть серед рівних собі.
Старовинний годинник теж виставлений на загальний огляд невипадково. Колись він був частиною інтер’єру місцевого костьолу.
Після німецької окупації до Чорткова прийшла радянська окупаційна влада, яка нещадно пограбувала храм.
Нові чиновники витягли звідти все, що невписалося в інтер’єр їхніх кабінетів, тому столи, стільці і шафи перекочували до ратуші.
Антикварний годинник не став винятком, бо йому випала місія відбивати хвилини в апартаментах самого градоначальника. Але, на думку пана Шматька, цей раритет в історичному сенсі для міста настільки знаковий, що його мають бачити всі.
Ще одним експонатом музею став тритомник, який описує історію Чорткова. Його автор, місцевий журналіст Петро Федоришин, збирав необхідний матеріал протягом 12 років, співпрацюючи з вісьмома архівами світу.
Знайдені документи довелося перекладати з шести мов. Лише на листування з іноземними закладами витратили десятки тисяч євро.
«Тут містяться фантастичні історії — про замки, про людей, про картини й про всі періоди окупації, — каже Володимир Шматько. — Кожна книга має близько 700 сторінок. Їх вартість сягнула кількох мільйонів гривень. Ці книги ми розіслали по всьому світу. Вони є у багатьох бібліотеках. Це реально видатна праця, на яку поки що не зважилося жодне місто в Україні. Я дуже пишаюся цим проєктом».
Пан Людвіг знімає капелюха
Біля реставрованих сходів, що з другого поверху ведуть на годинникову вежу, раніше був склад, подібний до сміттєзвалища.
Сьогодні цю частину ратуші повністю присвятили Людвігу Носсу, якого Володимир Шматько назвав «найвідомішим, найкрутішим, найпродуктивнішим мером».
Посаду бургомістра цей видатний чоловік обіймав у 1896—1913 роках за австрійських часів і звів фактично всі архітектурні пам’ятки, що уподібнили Чортків до європейського міста.
Наступні покоління зодчих так і не змогли перевершити красу й унікальність цих будівель.
Скажімо, ратушу, де розміщується теперішня міськрада, збудували на кілька десятиліть пізніше, ніж ту, що звели при панові Носсі, але саме та, перша, найточніше передає дух старої Європи.
Свого часу майбутній бургомістр навчався фармакології у Швейцарії та Данії, де йому, мабуть, полюбилися міські будиночки зі шпилястими верхами і дерев’яними балками.
Принаймні для будівлі міської управи він обрав саме цей стиль, доповнивши проєкт чотирикутною вежею. Годинник для неї створив відомий інженер Френкаль Готтеншафтен, який проживав у Берні.
Стару чортківську ратушу особливо полюбляють кінематографісти. Тут знімали фільми «Вершники», «Діти підземелля», «Квартет Гварнері», «Вишневі ночі».
До ратуші з півдня примикають торгові ряди у вигляді двоповерхової споруди з колонадою. Їх і сьогодні використовують за призначенням.
Цікаво, що ім’я видатного земляка на якийсь час у Чорткові несправедливо забули. Було важко знайти навіть його фотографію. Але як тільки Петро Федоришин почав писати свій історичний тритомник, усі гідно оцінили заслуги найпродуктивнішого міського управлінця і почали шукати родинний склеп Носсів. Гробівець знайшовся на центральному кладовищі.
Недавно комунальники, користуючись історичними джерелами, вже відтворили його первинний вигляд.
Пам’ять про бургомістра наразі увічнили у новішій ратуші скульптурою, яка тонко передає демократичний і винятково творчий характер видатного земляка. Роботу цю виконали художниця-скульптор Ольга Біленко та архітектор Яків Біленко.
На Тернопільщину митці переїхали з Києва на початку війни, де отримали можливість долучитися до історії. Тепер усіх, хто захоче піднятися на оглядовий майданчик, облаштований біля годинникової вежі, Людвіг Носс вітатиме щирою посмішкою, знімаючи капелюха.
До речі, сучасні польські історики відверто його недолюблюють. Справа в тому, що один з дідусів бургомістра був українцем на прізвище Бомів. Пізніше родина ополячилася, проте пан Людвіг, схоже, завжди пам’ятав про своє коріння.
Отож, коли у 1912 році австрійці проводили у Чорткові опитування на тему: «Яка мова для вас рідна?», виявляючи національність місцевих жителів, Носс просто розгубився.
Тобто не зміг обрати з-поміж української, польської та німецької, які знав бездоганно разом з латиною. Це коливання управлінця й досі ображає поляків. Він також підтримав створення у місті українського культурного центру — Народного Дому — на прохання місцевих патріотів.
Мер без кабінету, але з таємною шафою
Теперішній міський голова Чорткова мріє «зачистити радянщину» і на центральній площі міста, яка дивує трафаретною безликістю. Похмурий архітектурний ансамбль тут створюють три типові багатоповерхові будинки, що є фірмовою візитівкою митців епохи соцреалізму.
За дахом однієї з цих сірих будівель видніються позолочені бані храму, який без цієї візуальної загорожі міг би стати окрасою головного майдану. Але оскільки у тих стінах розміщується райдержадміністрація, мрія міського голови про знесення непрезентабельної споруди навряд чи здійсниться найближчим часом.
Ратуша міськради розташована поруч і вигідно вирізняється старовинним шармом. Вхід до неї можна назвати умовно вільним, бо відвідувачів пускають винятково до фойє. Звідси можна викликати фахівців, які через «вертушку» виходять до народу.
«Люди в нас по кабінетах не ходять, — пояснює причину нетипової комунікації мер. — Цей термінал встановлений з двох причин. По-перше, правоохоронці не раз провокували нас на хабарі, встановлюючи «жучки». Може, це було колись і виправдано, адже не секрет, що інколи жителі громади для вирішення якихось своїх питань приносили нашим спеціалістам гроші, коньяки, цукерки тощо. Отже, ми зробили все для того, аби комунікація з виборцями була максимально прозорою. По-друге, термінал на вході фіксує час приходу на роботу і час закінчення роботи нашими працівниками: вставив у термінал особисту картку — й одразу все фіксується: запізнився чи прийшов на роботу вчасно. Бо був період, коли наші працівники зловживали. Отже, термінал їх (нас) дисциплінує».
До кабінету міського голови потрапити теж непросто, бо такого приміщення тут майже немає. Тобто ним символічно служить фактично порожня кімната, де можна побачити лише пральну дошку, дрон і невелику шафу.
«У 2021 році в кабінеті вирішили замінити стару проводку, поміняти старе опалення та побілити стіни, — пояснив ситуацію мер. — З цього часу тут немає робочого місця. Потім почалася війна, і два роки тут був склад військової допомоги. Тут хлопці, що йшли на фронт, отримували амуніцію. Загалом мені не потрібний кабінет. Я спілкуюсь у чатах з працівниками та жителями громади. У нас немає традиційних нарад — щодня або щотижня. Люди працюють за своїми напрямами, координація відбувається в робочому порядку».
І все ж кабінет у пана Володимира є, його він називає захристям. Дістався цей закуток теперішньому і наступним градоначальникам теж від радянських попередників.
Таємничу скриньку розсекретити досить просто: тягнеш на себе дверцята згаданої шафи — і «вуаля», ти вже у невеликій кімнаті з усіма атрибутами відпочинку і підписання документів. Тобто у пана Шматька все — як у путніх управлінців, але з натяком на повну відкритість.
Попри чиновницьку нестандартність, теперішній мер Чорткова встиг зробити для міста чимало добрих справ. Його запам’ятають керівником, який модернізував систему водопостачання і зчинив справжню революцію в плані енергозабезпечення громади.
Завдяки міжнародним грантам та іноземним інвестиціям тут у багатьох місцях вже встановили сонячні панелі та сучасне енергозберігаюче обладнання.
«Наступний крок — монтаж сонячної електростанції на будівлі Чортківського управління водопровідно-каналізаційного господарства, — каже він. — Сонячну електростанцію встановлять на трьох об’єктах водоканалу. За нинішнього тарифу на електроенергію це дозволить заощадити понад 4 мільйони гривень та знизити вартість послуг людям».
Словом, дух Людвіга Носса, який повернувся до Чорткова, таки робить свою фірмову справу.
