У понеділок, 26 жовтня, на Личаківському цвинтарі у Львові поховали українського письменника та дипломата, уродженця Тернопільщини Романа Лубківського, пише “Нова Тернопільська”.
Він помер 23 жовтня у Львові на 75-ому році життя. Цю сумну звістку громадськості повідомив на своїй сторінці у Facebook його син Маркіян Лубківський. «Не стало нашого з Данилом тата Романа Лубківського. Згадуйте його, хто знав… Не тримайте зла, хто мав… Він був і пішов Великою Людиною», — написав колишній радник голови СБУ.
Роман Лубківський народився 10 серпня 1941 року в селі Острівець (нині Теребовлянського району). Друкуватися почав з 1958 року. Після завершення навчання на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка пішов працювати заступником головного редактора журналу «Жовтень» (від 1990 — «Дзвін»). Окремими виданнями вийшли збірки поезій: «Зачудовані олені» (1965), «Громове дерево» (1967), «Рамена» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977), «Майоліка» (1985), «Словацьке літо» (1986), «Карбівня» (1987), «Серпневе яблуко» (1989), «Погляд вічності» (1990) (відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка).
З 1976 року — член Спілки письменників України.
Твори Романа Лубківського перекладені англійською, білоруською, болгарською, польською, російською, сербською, словацькою, хорватською і чеською мовами. Робив переклади з більшості слов’янських літератур.
У 1990-1994 рр. — народний депутат України. Саме за ініціативою Романа Лубківського започатковано традицію складення присяги Президентами України на Пересопницькому Євангелії.
У 1992-1993 рр. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській і Словацькій Федеративній Республіці. Після її розділення до 1995 року був Надзвичайним і Повноважним Послом України у Чеській Республіці.
Відзначений багатьма нагородами та преміями, в тому числі кавалер ордена «За заслуги» II і III ступенів, заслужений діяч культури Польщі (нагороджений цією відзнакою за перекладацьку діяльність і популяризацію в Україні польської літератури, 1977), лауреат літературної премії імені Павла Тичини (1979), премії імені Вітезслава Незвала Чеського літературного фонду (1984), премії імені Павола Гвєздослава за оригінальну та перекладацьку творчість, відданість культурі словацького народу (1988), Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992), премії імені Максима Рильського (2008), премія Ars Translationis за переклад з чеської мови драми Вацлава Фріча «Іван Мазепа». (2008).
У Тернополі з широкою громадськістю Роман Лубківський востаннє спілкувався цього року під час імпрези з нагоди репрезентації тритомного енциклопедичного словника «Тернопільщина. Історія міст і сіл», що відбулася у травні в Тернопільському драмтеатрі. Роман Мар’янович тоді зауважив, що це видання унікальне, адже аналогів йому немає в жодній області. А ще зізнавався, що по-доброму заздрить тернополянам через те, що у нашому місті є літературний музей, він мріяв, що такий колись буде і у Львові…
Кредо
Не хочу аби
Замість мене думали
Не хочу аби
Замість мене вирішували
Не хочу аби
Замість мене голосували
(Проти мене)
Хочу бути самим собою
Настільки
Аби до серцевини
Совісті
Матері
Болять мене, мамо,
Ноги твої.
Болять мене, мамо,
Руки твої.
Печуть мене очі —
Ласкаві, сині —
І засніжені скроні твої
Голубині.
Ноги твої —
Стоптали морги,
Сльозами куплені.
Руки твої —
Сповивали мене
Після купелі.
Очі твої —
Нахилялись до мене,
Небо блакитне
Наближали до мене.
Очі мене
Провели від порогу
І синьоцвітом
Встелили дорогу.
А сиве волосся,
А сиве волосся
Я погладив тоді —
І більше не довелося.
Я сьогодні, мамо,
Вернувся з дороги
до хати.
Де ж мені, мамо,
Слідів твоїх пошукати?
Де тепло твоїх рук —
Чи спливло за роками?
Де волошки твої —
Твої очі, мамо?
Твоя втома
навічно у чорній землі,
Невсипучість —
навічно у чорній землі.
Твоя ніжність —
навічно у чорній землі,
І недоля —
навічно у чорній землі.
А земля моя рідна
Носить мене на собі,
Сипле з рук своїх дні —
Молоді, молоді.
Дивиться в душу
квітами синіми.
Скроні лоскоче
колосочками,
колосинами…
Та коли по землі тій
Падлюка іде —
Під ногами у нього
Земля гуде.
І ридають дерева,
І в’януть квіти,
І зелене стебло
Починає сивіти.
Як болять тоді,
мамо,
Ноги твої!
Як болять тоді, мамо,
Руки твої!
Як печуть мене очі —
Глибокі, сині —
І засніжені скроні твої
Голубині.
До Шевченка
Замало цих слів: Пророк.
Титан. Прометей.
Сумління
Ти наше, вибір і крок,
Боління, вічне боріння.
Вивів нас на світла
Вигаслі вже, здавалось.
Перепалив дотла
Брехню, що в Правді
ховалась.
Нині — Правда в брехні…
Знов біснується, знову
Гадюччя у бузині.
Знов — рятувати Мову!
Вчиш: заклять
і проклять
Було, гуло — аж занадто.
Наші болі болять
Не Москві, ані НАТО,
Тільки нам, тільки нам,
Що зостались
при згоді, —
Роботящим рукам,
роботящим умам… —
Роботящим та й годі!
Ти — наш хліб,
наша честь,
Рана, завдана щойно.
Україні достойно єсть
Тобою жити —
достойно!
