– Де мої олівці, – запитує в кав’ярні 3-річний хлопчик, якого мама щойно забрала з дитсадка.
– Карандашикі, синочка, в твойом рюкзачкє. Хочєш рісовать? Давай я лучше включу «Машу и мєдвєдя». І українськомовне, завдяки вихователям, дитя тут же переходить на російську – мову своєї матері, якій на вигляд 23-24.
А я сиджу в кав’ярні на околиці Києва під репліки Маші, що долинають з планшета: «Спі, моя радость, усні, а то по лбу получіш» і думаю, що ця війна триватиме вічно. Бо, здавалося, можна дати спокій радянським пенсіонерам чи мешканцям східних регіонів, які певні, що мають якусь інакшу щелепу, не пристосовану до української. І тоді наступне покоління вже точно-точно говоритиме рідною мовою своєї такої вистражданої країни.
Війну, яка називалася АТО, багато хто не помітив. Але ця, повномасштабна, що триває вже повні 4 роки не оминула жодну родину. Кожен з нас має, кого оплакувати. Я перестала рахувати після 17-го загиблого в нашому колі. Це з тих, хто був важливий для мене, і з ким воліла б спілкуватися ще багато років.
А сьогодні мені хочеться оплакувати мову. Бо хоч особисто я надихнула на українізацію кілька десятків тисяч українців, відчуваю, що мовну війну ми програли. Я програла.
Тому що цей хлопчик з кучерями, кольору пшениці, який міг би стати художником, за 15 років скаже: «Нє указивайтє мнє, на каком язикє гаваріть. Ета язик маєй матєрі».

Це вибір його мами, дорослої жінки. Вона народилася вже в незалежній Україні, вчилася в українській школі, народила сина у час великої війни й виховує його мовою ворога і на ідеалах ворога. Де маленька Маша в плашеті в архетипі загарбника зневажливо будить ведмедя словами «Ей, косолапий, хорош дрихнуть! Вставай, страна огромная»…
Єлизавета Бєльська


















