Вона посадила мене за стіл, як то бувало завжди. Пригостила пахучим чаєм і домашнім печивом. Бабуся зняла милий квітчастий фартушок, поправила коричневий светрик і сіла навпроти. Її блакитні, мов небо, очі дивилися на мене, а потім ковзнули поглядом за вікно.
«Давно, коли я була ще зовсім юною, зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном, — неквапом почала вона мені оповідати. — Але я навіть на думці не мала, що такий собі худорлявий хлопчина з блакитними очима колись буде мені за чоловіка. Згадую все, і сльози щастя з’являються на обличчі. На той час моєму Іванові було 22, а мені всього 20.
Пам’ятаю, як сьогодні, побачив він мене, коли я прала біля криниці, і одразу ж дав зрозуміти, що я йому не байдужа. Я навіть не взяла собі то до уваги, думала: чого цей дивакуватий парубок так пильно дивиться на мене? Але не так то все було, як думалося. Ледь-ледь почало темніти, як гляну через вікно, а там Іван із синіми волошками прямує до моєї хвіртки. Не знаю, звідки він дізнався, що я люблю волошки, але таки йшов із ними! Тоді не було ні телефонів, ні Інтернету, не було ніякого зв’язку і якось жилось.
Іван — ще той впертий хлопець, сидів на лавці й чекав, чекав, певне з годину, а потім зібрався духом, розправив плечі і крикнув гучним голосом: «Марічко-о-о!»
З переляку я ледь біля вікна не впала, добре хоч Іван не бачив, що я весь час дивилася на нього, поки він чекав. У голові запаморочилось, щоки порум’яніли і серце почало битися ще сильніше. Думаю: все, закохалась Марічка до безтями!
Опам’ятавшись, що мене чекає парубок, я, поки батьки порались у хаті, вдягнула новеньку сукеночку, яку подарували мені на день народження рідні, заплела дві косички, зав’язала їх червоними стрічками і через вікно майнула до свого Івана. Виходжу на дорогу, а тут він, забувши за все на світі, за ті квіти, дивиться мені прямісінько в очі. Я аж зніяковіла, трохи завстидалась, а потім кажу: «Йдемо, щоб мої батьки не бачили нас». Бо тоді, знаєш, батьки навіть гуляти разом не пускали, не те, що тепер.
Гуляли ми весь вечір. Іван жартував, і в одну мить, дивлячись на нього, я зрозуміла, що ця людина справді моя. Зустрічались ми потайки довший час, а потім таки наважилися розповісти нашим батькам про те, що кохаємо одне одного. Згодом Іван заслав старостів, а вже опісля ми зіграли наше весілля. Досі згадую це і так тепло на душі, наче вчора Іван стояв із синіми волошками біля моїх воріт, а сьогодні нам уже майже по сімдесят і в нас є вже свої онуки. Жодного разу не пожаліла, що вийшла гуляти до смішного і трошки дивакуватого парубка, адже тепер без нього не уявляю свого життя. Незважаючи навіть на те, що нам по стільки вже років, Іван продовжує говорити, що він досі кохає ту дівчинку, яка любить сині волошки».
Записала Юлія КОВАЛЬЧУК,
студентка ІІ курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне життя
