— У нас постійно кажуть, що жінка щось повинна, – говорить. — А жінка якщо щось і повинна, то хіба що бути щасливою. Коли жінка щаслива, коло неї будуть щасливими і діти, і чоловік.
З чого починається жінка? З чого починається її щастя, за яких обставин жінка внутрішньо розвивається, розквітає, а за яких приглушує своє єство і в’яне? Про це – міркування тернопільської письменниці Ірини Мацко, її спостереження і висновки з пережитого.
— Ще підлітком мені запам’яталися слова маминої знайомої, – розповідає Ірина. — Я їх вчасно почула. Вона сказала, що кожна жінка має ходити на підборах, хоча б на невисоких. Жінка тоді зовсім по-іншому поводиться – стає жіночнішою, змінюється її хода, постава, вираз обличчя.
Коли пішла вчитися, у місті побачила більше високих людей. Після компліментів і захоплених поглядів почала піднімати голову і розпрямляти плечі. Чоловікам мій зріст подобався. Це розкрило мене. А студенткою зустрічалася з на півголови нижим від себе хлопцем. Це було трохи дико для села, старші люди перешіптувалися.
Ми з чоловіком — одного зросту. Коли тільки одружилися, я не взувала взуття на високих підборах. Здавалося, що якщо буду вищою від чоловіка, для людей це буде дико. Запитала про це чоловіка, а він казав, що йому все одно. Тоді потрошки почала носити взуття на підборах, але взуття на дуже високих взуваю, коли йду сама.
Ірина вважає, що в сім’ї і загалом у житті людина може налаштувати свої думки будь-як.
— Як на ситуацію подивишся, так і буде, – пояснює.
У всьому Ірина Мацко покладається на себе, але так було не завжди.
— Інфантильною була хіба що в дитинстві, – зізнається. – Була нерішуча, закомплексована – ні риба, ні м’ясо. За мене багато вирішували мама, рідні, бабуся і дідусь. Своєї думки в мене не було. Підросла – почала бунтувати. Це їм не подобалося.
Вийшовши заміж, Ірині також доводилося бунтувати — щоб зберегти себе і, зрештою, захиститися від втручань у свою сім’ю.
— Коли ми тільки одружилися, до нашого житла був доступ і моїм батькам, і батькам чоловіка, — розповідає письменниця. — Не було попереднього обговорення, коли хто може прийти до нас чи не може. Це було без будь-яких рамок. І я спочатку вважала, що так нормально – найрідніші, і так би мало бути. Тоді молоді ще більше слухалися батьків і робили, як скажуть старші. Насправді ж так не повинно бути. Тепер ми з чоловіком радимося, що потрібно купити, куди поїхати…
Спочатку в нас були розмови з батьками, як ми мали б жити, що мали б робити. Хоча мені не подобалося, коли нам вказували, що робити. Читала багато літератури про встановлення особистих рамок і пробувала їх встановлювати: мовляв, це – моя сім’я, моя квартира, моя кухня, мої діти…
«Довго не вміла попросити в чоловіка допомоги»
Якщо покладатися на себе лише в творчості – це одне, якщо покладатися лише на себе в шлюбі – зовсім інше. Для Ірини це стало уроком.
— На десятому році шлюбу почала більше втомлюватися і хворіти, – каже. – Відчула, що забагато на себе беру. Почала цікавитися роллю жінки і тим, що вона повинна робити. Напевне, це природно для жінки – просити допомоги, не робити важкої роботи. Внутрішньо захотілося більше бути жінкою, а не братися за будь-яку роботу.
Я заробляла гроші у декретній відпустці. Це забирало час від дітей. Впрягала себе. Якби, вийшовши заміж, відчувала себе тільки жінкою, то зовсім по-іншому поводилася б, брала б на себе менше обов’язків, уміла б підтримувати чоловіка, працювала б більше над тим, щоб вселити йому впевненість, що він може. А я перетягувала ковдру на себе, не бачила різниці навіть у тому, щоб важкі речі перенести чи молоток взяти. Довго не вміла попросити в чоловіка допомоги. Це мій великий мінус. Тепер таки прошу, розумію, що жінка має бути «хочу», а чоловік – «можу».
Чоловік має вирішувати ключові питання в сім’ї, захищати її. Жінці залишається всередині все прикрасити, довершити гніздечко з того хмизу, що приніс чоловік.
Тепер Ірина чітко розуміє роль чоловіка і жінки в парі, хоча нині, на жаль, ці ролі дещо змістилися. Саме жінка часто стає і берегинею, і золотошукачкою, і заробітчанкою, і доблесним лицарем, який захищає стосунки від втручань ззовні.
— Саме чоловік має знаходити варіанти, як житиме сім’я, – продовжує. – Справа не в матеріальних можливостях, а в тому, як він себе поводить. Йдеться про позицію: це — моє, моя сім’я і я її охороняю, навіть якщо ми живемо в одній кімнаті з родичами, а можна мати окреме житло, але там буде прохідний двір.
«Роль жінки чомусь звели до робітничо-обслуговуючого персоналу»
На думку письменниці, шлях до серця чоловіка лежить аж ніяк не через шлунок.
— Це — забита фраза, – каже. — Що, чоловіки — тварини якісь, що нагодувала і він твій? Це кота так можна приручити або собаку — підгодувала раз і він вже за тобою ходить. У мене шляхи до серця чоловіка одні — щирість і вміння бути собою. Якщо десь пазли сходяться, то сходяться, а якщо не сходяться — то навіщо? Коли він любить тихеньких, а ти любиш багато говорити, то що, рот собі закриєш?
Для Ірини Мацко надважливо бути берегинею у домі, відчувати себе потрібною, проте вважає, що бути берегинею і що жити лише побутом – це різні речі.
— Зайнятій жінці бути ідеальною господинею неможливо, — говорить. — Намагаюся зробити все, що можу, і часом не буває зроблено. Тим більше, коли є діти. Тим більше, коли ми там живемо. Дім — це не музей, де все поскладано. Все не переробиш, але намагаюся, щоб не було порозкиданого одягу, обов’язково — застелене ліжко. Перед тим, як вийти з дому, мию посуд. Коли поспішаю, перекладаю це на дочку. Посуд мию не одразу після їжі. Не варто мити кожну тарілочку окремо, бо так витрачаєш більше води. Можу не все випрасувати, але дітям – мушу, а чоловікові – намагаюся. Сама стараюся носити одяг, який не мнеться. У нас є традиція – піца по суботах. Печу сама. Готую вечорами. До першої ночі можу бути на кухні.
Щоб бути красивою, потрібно полегшувати собі побут. Втома і виснаження аж ніяк не прикрашають. Намагаюся ставити речі на місце, звідки взяла, а не там, де поставилося. Коли вранці виходжу з дому, стараюся, щоб у кімнаті не було хаосу. Можливо, на робочому столі залишається якась стопка газет чи моїх документів, але вони рівненько складені.
Жінка має бути гарною господинею, але це – далеко не все. Вона має бути берегинею, що означає не лише берегти хату і прибирати. Бути берегинею — це, власне, тримати атмосферу у стосунках, а не тільки, щоб усе було поскладано по поличках. Роль жінки чомусь звели до робітничо-обслуговуючого персоналу. Вважаю це неправильним. Ми не маємо бути рабами побуту, це — моя думка. Жіночність варто проявляти в ніжності, підтримці, життєвій мудрості, вмінні розрядити напружену ситуацію. Чоловік має вирішувати ключові питання в сім’ї, захищати її. Жінці залишається всередині все прикрасити, довершити гніздечко з того хмизу, що приніс чоловік. Як оберегти сім’ю, щоб ніхто не втручався, мав би вирішувати чоловік. Якщо він цього не робить, межі вибудовує жінка. Але їй непросто, бо це — чоловіча робота.
Зрозуміла: кожного разу закохуєшся на все життя
Ірина Мацко має своє бачення того, що жінка повинна у своєму житті.
— У нас постійно кажуть, що жінка щось повинна, – говорить. — А жінка якщо щось і повинна, то хіба що бути щасливою. Коли жінка щаслива, коло неї будуть щасливими і діти, і чоловік.
У мені сидить маленька дівчинка. Часом так хочеться хляпнути в калюжу — і все. Але ми ту дитину десь завжди приминаємо. Суспільна думка над нами висить. Дитині в собі часом треба давати волю. Тільки в комфортнім середовищі можеш себе відкрити. Як ніхто не бачить і в зручних капцях, то можу піти по калюжах. Іноді вилажу на якийсь турнік на майданчику. Можу вдома співати з дітьми, дурниці якісь сплітати.
Для того, щоб жінка була красивою, зі слів письменниці, є один простий рецепт: їй варто бути лише закоханою.
— Творча жінка постійно має бути у стані закоханості, — усміхається. — Я заміжня, але той піднесений стан, що хтось може подобатися, якесь ставлення гарне — багато дає. Навіть коли по вулиці йду і захоплені погляди ловлю. Або знайомий комплімент скаже. Таке постійно мусить бути. Тоді внутрішній вогник горить. Це підштовхує, щоб дивитися за собою, як говориш, як вдягаєшся.
Зрозуміла — кожного разу закохуєшся на все життя. Коли в тринадцять років було перше кохання, вважала себе однолюбом. Ми в кіно ходили до сільського клубу. Максимум – поцілунок у щічку. А потім було ще одне велике кохання, потім – ще одне.
Ще один секрет щастя — гармонія з собою. Гармонія душі, тіла, бажань і почуття у просторі і часі.
— Якщо жінка не соромиться свого віку – вона задоволена собою, – сміється письменниця. – Так і я. Не приховую років, але почуваю себе на 25. По відчуттях, по енергії, по отому дригу. Ще на дискотеку хочеться. Хто мене не знає, 39 не дають. Найбільше – 30 років. У якійсь поїздці 20 з хвостиком приплітали. Мені комфортно у моєму віці – більше розібралася в собі, стала впевненою і щасливою.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
