Євген Семирозум з Чорткова на Тернопільщині дослідив своє походження, створивши генеалогічне дерево роду, пише Чортків.Сity.
Знайомтеся: Євген Миколайович Семирозум, 1948 року народження, давним-давно чортків’янин, хоча родові корені громадяться у с. Ромашівка. Понад чверть століття відслужив у війську, демобілізувавшись 1994 року. Стояв біля витоків створеної на зорі незалежності Спілки офіцерів України – був її головою в одній з чортківських військових частин. Дух українства нуртує в душі цього чоловіка, відколи й він. Це й стало головним стимулом до систематизації генеалогії свого роду.
«Наші попередники живуть рівно стільки, скільки ми про них пам’ятаємо»
Такі промовисті слова, з якими неможливо не погодитися, п. Євген упродовж нашої бесіди повторював не раз. Бо то – як гасло, одна з основоположних засад його дії. Розпочав плекати генеалогічне дерево 1997 року. І аж 2005-го, каже, завершив. Хоча, звісно, таке поняття відносне, призупинити його «ріст» неможливо: адже рід дедалі розгалужуватиметься. Тож згодом вдавався до розширення сфери охоплення – і в переносному сенсі, й чисто візуально, збільшивши масштаб.
– З віком починаєш по-іншому замислюватись над плинністю життя, – цілком резонно зауважує чоловік. – Час збігає значно швидше, ніж в юності. Наче щойно прокинувся, встав, а воно вже й полудень. Не озирнешся, як життя збігло.
Тож і взявся розпитувати батька, кого пригадає зі свого роду. Так і вийшов на прадіда Пилипа з прабабусею Євдокією, роджених 1847 року. Прадід за Австрії та Польщі був ветеринарним лікарем, мав семеро дітей. А в них – свої діти, внуки. Все почуте ретельно занотовував. А потім ще й розпитував по родині. Довелося навіть попрацювати в Тернопільському архіві чи то пак – пощастило. У такий спосіб гілки дерева «обростали» гіллям. Пан Євген добрався углиб роду до третього коліна.
– Мій дід Лука мав братів, сестер. Онук сестри Ганни довший час служив священником в Нагірянці, світлої пам’яті Роман Шлапак. Колись мій батько хотів, щоб і я став священником. Але не так склалося, – пригадує п. Семирозум.
Принагідно зауважую, що голос крові предків у своїх жилах він, попри все, зберіг і в роки служби у війську за радянських часів. Євген Миколайович погоджується: так і було. Коли діяла Спілка офіцерів, неодноразово мав попередження від керівництва про звільнення без запису в трудовій книжці – надто коли повіз до Рівного заяви охочих побратимів на вступ до СОУ. Такі затяті, як він, вдавалися до всього, аби військо стало справді українським.
– Моя землячка Марія Штепа – зв’язкова УПА, багаторічна бранка комуно-більшовицьких таборів, що мешкала в «Карітасі» і якій я допомагав у її пошуковій роботі для написання книг, якось під час зустрічі в музеї політв’язнів та репресованих у кляшторі сказала мені почуте нею від священника, що прізвище Семирозум є дуже старовинне, – каже чоловік. – Тож «докопався» до потрібної історичної літератури. Виявилось, що так і є: підтверджене постаттю Теребовельського полководця Семирозума (1173-1205 рр.).
«Маємо бути міцні своїм родом»
Пан Євген виготовив своє генеалогічне дерево, зафарбувавши розгалуження в різні кольори: дідо, його діти, їхні діти і так далі. Поосібно, каже, не підраховував та й чи треба? Адже цифра ця все одно рухлива, нащадки додаватимуться, бо життя ж не спинити. Географія присутності родини також не може бути постійною. Однак вдаємося до спроби аналізу. Отже, крім праотчих земель, – Канада (роки першої хвилі еміграції українців понад століття тому), Польща (туди, до прикладу, перебралися в 1938-1945 рр. доньки батькової сестри). Та ще й московія – а як же без неї та й у нашій долі?!
Сходимося в думці, що родове дерево Семирозумів (за прізвищем прародичів) є достовірним віддзеркаленням, аналогією доль багатьох інших родин. Адже історичні хромосоми у нас спільні. І тут же наша бесіда плавно переходить в іншу течію – на патріотичне підґрунтя. Ось такою доказовістю родоводу ми просто зобов’язані нині довести всьому світові, що українська нація має багатовіковий життєпис, а не так, як стверджує «старший брат», прагнучи стерти нашу державу з лиця землі.
– Так, – відразу підхоплює пан Євген. – Індоєвропейська цивілізація зародилася між Дніпром і Дністром, а в храмах Індії є українські штандарти – жовто-сині. І нашому тризубу, виявляється, понад 45 тисяч років. Пригадую, як в 1995 році, коли тодішній Президент України Леонід Кучма перебував з візитом в Америці, її Президент Білл Клінтон представив його як очільника молодої держави, але найстарішої нації в світі. Які то були правильні слова! – помітно жвавішає мій співрозмовник.
Примітно, що цей чоловік, мабуть, годинами ладен говорити на теми з галузі українознавства, проводячи історичні паралелі, вдаючись до порівнянь, оціночних узагальнень, наведення цитат з відповідної літератури і ще, і ще. Його начитаність приємно вражає. Зокрема щодо мовної політики, жорстоко нав’язуваної нам тим же «старшим братом», аби довести, що вони – «великороси», а ми – всього-навсього «малороси».
– Нас, найбагатшу державу з найбільшою в світі часткою чорнозему на душу населення, віками методично винищували на всіх рівнях – духовному, освітянському, військовому, – гаряче констатує п. Євген. – У нашій «солов’їній» споконвіку не було лайливих слів гірше за «пес» чи «чорт», – зауважує, посилаючись на працю Василя Іванишина «Мова і нація». – А вони понакручували лайку в 15-18-му ступенях!
«Згадуйте діла батьків ваших, золотої нитки не губіть»
– Кожен з наших поневолювачів прагнув, щоб ми зникли, вперто переінакшував на свій лад, – чую з уст співрозмовника. Це він щодо зміненої в радянські часи назви колишньої Грамушівки, звідки започаткувався рід. Колись, каже, в селі налічувалося аж 46 дворів Семирозумів.
Пан Євген зростав у сім’ї ще з чотирма нащадками. У нього ж – двоє дітей: донька Наталя та син Микола, який вже третій рік на війні і лише один раз був у відпустці. Зрештою, це цілком закономірно: кому ж боронити Україну від ворожих зайд, як не синам таких батьків?
«Згадуйте діла батьків ваших, золотої нитки не губіть», – цілковито в тему мовить співрозмовник.
Та ще й з неодмінним посиланням на авторку слів – Ольгу Кобилянську. І знову наголошує, що плекати генеалогію свого роду – добра й потрібна справа. Бо хіба ж можна назвати нормою стосунки, коли в сім’ї до ладу не знають двоюрідних братів чи сестер? Через таку байдужість нерідко й заростають стежки до могил родичів і прародичів на цвинтарях. І взагалі формується майбутність, яка залежатиме від того, якими стануть нащадки.
– Щоб виросла еліта, провідна аристократія, в цьому напрямку треба працювати: дім, садочок, школа, навчальні заклади та особливо військові, – виводить ось таку тезу, наче підсумовуючи. – Ми повинні прищеплювати тим, хто йде слідом, споконвічні цінності, отримані у спадок від своїх попередників.
Читайте також: Природному заповіднику “Медобори” на Тернопільщині – 35 років.
Природному заповіднику “Медобори” на Тернопільщині – 35 років
