Місто вже занурювалось у зимовий сон, коли на центральній площі раптом з’явилися кілька юнаків, які блискавично зняли з флагштока червоний прапор, а на його місце почепили синьо-жовтий. Далі хлопці стали кріпити на стінах транспаранти, написані від руки на шпалерному папері.
Тієї ночі — з 21-го на 22 січня 1973-го року — над Чортковом на Тернопільщині замайоріли чотири синьо-жовті стяги та з’явилися кількадесят плакатів із націоналістичними гаслами: «Хай живе вільна Україна», «Свободу — слову», «Свободу — українським патріотам!», «Хай живе зростаючий український патріотизм!», «Ганьба політиці русифікації».
На великих транспарантах ще була роз’яснювальна інформація: саме цього дня, 22-го січня 1918 року, Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила незалежність Української народної республіки. А через рік було проголошено Акт злуки УНР та ЗУНР.
Патріоти зі Львова чи єврейський слід?
На ранок Чортків загудів. Тільки й розмов, що про нічну оказію. Щоб таке сталося, ще й у військовому містечку під наглядом КДБ! Люди висували свої версії: до Чорткова заїхали патріоти зі Львова, швидко все розвісили й утекли. Хтось спихав на євреїв: чинять провокації, щоб добитися виїзду в Ізраїль. Кадебісти трусили місто. Шукали свідків. Допитували.
— Як тут з’явився цей прапор? — тиснув слідчий на сторожа лісгоспу, над будівлею якого замість червоного також висів синьо-жовтий стяг.
— Та звідки мені знати? — відповідав Олекса. — Коли прийшов увечері на роботу, був ваш прапор. Вранці дивлюся — вже наш.
Та відповідь сторожа стала анекдотом. А кадебісти затямили: партизанів місцеві так легко не здадуть. Тож почали ширити чутки. В місті враз з’явилася жінка, яка свідчила про жахіття, що з нею чинили нібито повстанці ОУН. «Потерпіла» висловлювала побоювання, що вони знову повернуться, щоб наводити на людей страх. Але блискавичної операції не вийшло, впіймати «винуватців» по гарячих слідах не вдалося.
Жовта — з Чорткова, синя — зі Львова
У чортківській квартирі колишнього політв’язня та дисидента Володимира Мармуса багато книг та ікон. Сам господар — у вишиванці червоним по чорному. В куті кімнати — великий синьо-жовтий прапор. Його тепер не треба зберігати таємно. А пів століття тому за такий самий радянська влада забрала в пана Володимира одинадцять років волі.
Мармус — організатор підпільної групи, яка в ніч на 22-ге січня в радянському Чорткові вивісила синьо-жовті прапори. Пан Володимир каже, в той час навіть пошити стяги було проблемою, адже потрібно було знайти відповідну тканину. Жовту купили в Чорткові, а синю роздобули аж у Львові. Зшивали «два кольори» вдома на шийній машинці. Так само робили ночами й транспаранти. Писали чорнилами. Друкарську машинку не хотіли використовувати, бо знали, що за шрифтом їх легко можуть викрити. Розробили чіткий план, де і як розвішувати стяги, прописали маршрут, спланували все посекундно.
— Ми планували, що все маємо зробити до одинадцятої години вечора, щоб якраз молодь верталася з кінотеатрів і то читала. — пригадує пан Володимир — Нас семеро йшло з села через ліс навпростець сім кілометрів. Хуртовина, дорогу задуло. Перший пробив стежку і ми всі один за одним. Мали починати з четвертої школи, вона на горі. В місті старалися йти по двоє, щоб не впадало в око. На четвертій школі почали клеїти листівки. Одна в нас була велика з поясненням, що сталося 22 січня, а інші (менші) з гаслами — «Ганьба політиці русифікації», «Хай живе зростаючий український патріотизм». Від школи пішли до приміщення суду. Там повторили. Звідти — до будинку культури. Потім — на критий ринок. Бо базар — видне місце. Я виліз у чоботах, по блясі почало тарабанити — зліз, боявся, що мене помітять. І далі ми пішли до кінотеатру.
«Витирали того Леніна, аж зробили діру»
Пан Володимир розповідає, що його спротив проти радянської системи розпочався ще в школі. На полях зошитів та в бібліотечних книжках він писав патріотичні гасла та малював тризуби.
— Якось у школі я захляпав портрет Леніна. Але добре, що нашою керівничкою була вчителька, яка вийшла заміж за мого двоюрідного брата. Витирали-витирали того Леніна, аж зробили діру. Було таке, що намалював на дошці тризуб. На полях книжок писав «Слава Україні». Тобто в мене в школі була отака репутація.
Продовжувачі ОУН
Після школи Мармус об’єднав навколо ідеї зо двадцять хлопців із рідного Росохача. Спершу не заходило далі розмов. Розпитували про історію односельців-ОУНівців, які повернулися з таборів. Читали заборонену тоді літературу, записували пісні, слухали «вороже» радіо.
На початку сімдесятих «росохацькі партизани» налаштовували радіоприймач на «Радіо Свобода». Якось почули про арешти української інтелігенції. І тоді прості сільські юнаки вирішили створити організацію.
— Часто запитують: «А як ваша організація називалася?» Я відповідаю — ми над назвою навіть не замислювалися, ми вважали себе продовжувачами ОУН. Напередодні жовтневих свят ми пішли на таке місце в лісі, де начебто повстанці збиралися. Взяли ікону, хрест, свічки. Петро Вітів, Володимир Сеньків, Петро Винничук і я. Там склали присягу. В селі саме до жовтневих днів вивісили червоні прапори. Я сказав, що їх не треба. Ми ті прапори зняли. Крім того, ми вчилися стріляти. Молоді, азартні були, козацького роду.
Невдовзі до групи долучилося ще четверо, зокрема старший брат Володимира — Микола Мармус. Загалом присягу склали десятеро учасників.
— А коли в 72-му році ми по «Радіо Свобода» почули, що режим Шелеста підмітає всіх поспіль від Стуса, я запам’ятав таку цифру, що затримано 200 людей. І вже тоді ми нумо складати план. І відтак вирішили зробити щось грандіозне.
На акцію з вивішування прапорів вирішили не брати Василя Лотоцького — він був найстаршим і вже одруженим. Ухвалили, що сімейний статус не дає йому права ризикувати. А Володимир Сеньків у той час служив у радянській армії.
За місяць прийшов КДБ
Після 22-го січня «партизани» обмірковували можливості покинути село.
— Ми зібралися й думали, що робити. Думали, може, виїхати в східні області на роботу. Різні були версії — сховатися в Одесі в катакомбах. Знаєте, такі молодечі думки.
Та не встигли. 19-го лютого арештували учасника групи Степана Сапеляка. А менше ніж за тиждень прийшли по за самого Володимира Мармуса.
— 24 лютого прийшли до мене. Ми з татом щось робили. Я тоді встиг утекти. Кадебісти провели обшук, поговорили з батьками й поїхали. Я ввечері повернувся, щоб зібрати речі. Поки збирався, дивлюся — під одним вікном пика, під другим. Забігли до хати й забрали мене того вечора. А брата забрали у квітні.
Тоді Володимира відвезли до Тернопільського слідчого ізолятора КДБ. Нині там — музей політв’язнів та репресованих. У камері, де він сидів, — виставка, приурочена провіднику ОУН Степану Бандері.
Сподівався, що кадебісти спиняться на ньому і Сапеляку, і не дізнаються про інших, каже Мармус. На допитах твердив, що вони провели операцію удвох. Але Сапеляк допитів не витримав. І дев’ятьох із десяти членів групи, яку пізніше назвали «росохацькою», затримали. Не пов’язали лише неповнолітнього Петра Винничука.
«Скажіть, що ви сп’яну зробили, несвідомо»
— Тернопільський закритий суд відбувся в листопаді 1973-го. На лаві підсудних нас було семеро. Лисий Микола відбувся тим, що відсидів рік у КДБ і його відпустили, бо він ніби як був із родини бідняків. А Василя Лотоцького засудили за іншою статтею — «за зберігання зброї».
Іншим п’ятьом суд інкримінував «дисидентську» 62 статтю — «антирадянська агітація та пропаганда». Володимиру Мармусу як організатору дали найбільший строк — 6 років колонії суворого режиму та 5 років заслання, решті — на рік-два менше.
— Коли прийшли звинувачення за 62-ю статтею — «антирадянська агітація» — мені аж легше стало. О, то ми разом із тими найкращими людьми. Бо ми думали, що можуть впаяти якісь кримінальні статті. Було таке між розмов: та скажіть, що то ви сп’яну зробили, несвідомо.
«Особо-опасные государственные преступники»
— Як підіймали в столипінський вагон, то давали старшому конвоїру теку, кого він везе. Я бачив: така справа, упоперек червона смуга на теці й написано «Особо-опасные государственные преступники». Нас окремо від інших в’язнів везли, але в одному вагоні. Коли виїхали з Тернополя, один хлопака з Коломиї, конвоїр, вибачався: «Хлопці, я не хтів у цій армії служити, але мене заставили».
Столипінський вагон привіз Мармуса до Пермської області, де він відбував покарання. Відсидів рівно стільки, скільки дав радянський суд. І звільнений був лише 1984-го року.
Партизани на пенсії
Сьогодні з «росохацької групи» серед живих лишилося п’ятеро. Іноді вони зустрічаються вдома у Володимира Сеньківа, який сьогодні прикутий до ліжка, і згадують молодість. І тоді в очах уже немолодих чоловіків з’являється той самий юнацький азарт, що вночі 1973-го року погнав їх через сніги та змусив розвісити в місті заборонені націоналістичні прапори.
Через 49 років після тих подій «росохацькі партизани» запевняють: якби повернути час навспак, пройшли б тим самим шляхом, хіба були б трохи обачнішими. Минулого літа вони знову звели над Чортковом синьо-жовтий прапор. Не ховаючись уночі, як 1973-го, а — урочисто і під спалахи фотокамер. Як герої, завдяки яким і ми всі можемо вільно це робити.
