Кожен, хто родом з села, у радянські часи достеменно знав, що таке колективна господарка…, але нині можна почути й інші думки щодо колективних господарств, мовляв як добре було, коли в селах працювали колгоспи і на роботах усі були, ніхто нікуди не їхав на заробітки і з ферми чи току можна було принести молока чи зерна…Можливо їхні батьки так і не розповіли їм, як створювалися ці колгоспи…
Так з дечим можна погодитися, зокрема що від 1960-х рр. колгоспи розбудовувалися. Візьмімо для прикладу с. Вовківці, що на Борщівщині, де у 1970–1980 рр. містилася центральна садиба колгоспу, який об’єднував п’ять сіл. На території господарства діяли: асфальтний, цегельний, меблевий заводи; звіроферма і теплиці; агрофірма спорудила чотири двоповерхових будинки для молодих спеціалістів й приміщення восьмирічної школи.
До речі, це господарство, яке у 1971–1991 рр. очолював Герой соцпраці Адам Щепановський, було одним із спонсорів футбольної команди «Динамо» (Київ).
Колгосп в Тютькові у 1950-х рр. прославився на весь Радянський Союз як мільйонер-рекордсмен (досягнення тютьківських буряководів згадувалися на 19 з’їзді КПРС у жовтні 1952 р. у звітній доповіді Г. Маленкова, яку він виголосив замість Й. Сталіна).
У с. Грабівці, що біля Тернополя у 1950-х діяла жіноча тракторна бригада. А в колгоспі-мільйонері с. Більче-Золоте (очолював Герой соцпраці Василь Стецько) протягом 1962–1968 рр. діяла обласна 2-річна школа голів правлінь колгоспу.
Що й казати, навіть майбутній президент України Віктор Ющенко працював (під час практики) у колгоспі с. Покропивна, що на Козівщині.
Проте, незважаючи на існування колгоспів-мільйонерів селяни жило бідно, шкода, що ті які шкодують за колгоспами, мабуть не знають як з кров’ю і через страждання їхніх батьків створювався цей «когоспний рай».
20 мали ім’я Сталіна…
Отже, як на Тернопільщині створювалися колгоспи.
Одразу ж після свого приходу у вересні 1939 р. більшовицька влада почала впроваджувати в життя раніше випробуваний на східно-українських землях досвід створення колгоспів.
Селяни незважаючи на величезний тиск, залякування будь-яким чином намагалися не вступати у колгоспи. Не один десяток сімей насильно вивезли з Тернопільщини за відмову господарів стати колгоспниками. Створення колгоспів зруйнувало життя десяткам тисяч жителів нашого краю. Часто більшовики таким чином доводили людей до самогубства. Так, не витримавши наруги і погроз через небажання «записатися» в колгосп, вкоротив собі віку селянин у с. Коцюбинці, що на Гусятинщині. Інший мешканець с. Васильківці цього ж району, примушений «добровільно» написати заяву про вступ до колгоспу, в присутності сільських активістів косою розпоров собі живіт. У 1940 р. жителі с. Цебрів, що на Зборівщині П. Боднар та М. Томахів покінчили життя самогубством через те, що не хотіли віддавати майно і йти до колгоспу і таких випадків було чимало. Відомі й інші прояви протесту проти насильного запровадження колгоспів, зокрема, нищення їх майна. Партійні функціонери, яких прислали з різних реґіонів Східної України, готові були зарахувати до куркулів усіх неколгоспників. Але саме цієї категорії селян на Тернопільщині і було найбільше.
Тому місцева влада, розгубившись, звернулася за роз’ясненням до центру, де їй рекомендували куркульсько-заможними господарствами вважати ті, що «систематично застосовували найману силу в господарстві або кустарному виробництві. Мають млин, олійню, круподерню, шерстівку, вовночесальню, шаповальню, терковий заклад, сушарню картоплі, плодів і т. п., якщо тут вживається механічний двигун, сила вітру, води або кінного приводу. Промислове підприємство, за допомогою якого експлуатують населення, даючи роботу додому або здаючи в оренду. Господарства священників.
Як зазначив тернопільський історик Петро Гуцал: «Щоб переконати західноукраїнських хліборобів у «перевагах» колгоспної системи, були навіть організовані поїздки в східні області УРСР груп селян, де вони мали на власні очі переконатися в «щасливому житті колгоспників». Утім, виходило якраз навпаки: наші земляки відразу помітили блуд радянської пропаґанди, зуміли переконатися, до якого жалюгідного стану довела сільських трудівників і село загалом колгоспна система. А той, хто говорив правду, міг за це постраждати.
Так, улітку 1940 р. був заарештований і засуджений за «антирадянщину» житель с. Олексинці на Борщівщині Петро Барландин, котрий, повернувшись з Київщини, розповідав односельцям, як насправді живуть тамтешні колгоспники. Робота партійно-радянським органів й активістів щодо організації колгоспів, незважаючи на значні зусилля, давала невеликі результати. Згідно з офіційними даними, на 15 травня 1940 р. в Тернопільській області було 45 колгоспів. Характерно, що 20 з них мали ім’я Й. Сталіна».
Про те, варто зазначити, що завдяки насильницьким методам створення колективних господарств до початку німецько-радянської війни у половині населених пунктів краю були створені колгоспи, чи колгоспні бригади. Але вони були малочисельними і здебільшого не дієвими.
Після війни – всі до колгоспу
Після закінчення бойових дій німецько-радянської війни на території області більшовицька влада почала знову впроваджувати в життя колгоспну систему. Так, у колишньому Борщівському районі до 27 червня 1944 р. було організовано 4 колгоспи. В цілому у 1944 р. у Тернопільській області нараховувалося – 35 колгоспів.
Цього разу під час створення колгоспів радянська репресивна система відчула протидію не тільки селян, а й вояків УПА, які часто проводили протиколгоспні акції. Зрештою, радянська влада лише тоді зуміла нейтралізувати УПА, коли через масовий терор загнала в колгоспи українське селянство.
У своїй діяльності підпільники використовували як засоби аґітації та пропаґанди – розповсюдження листівок, гасел відповідного змісту, так і методи терору проти аґітаторів, а також тих, хто бажав вступити до колгоспу, та його членів. Зокрема, у с. Лука, що на Монастирищині 24 листопада 1947 р. повісили Петра Работенка, а в с. Нагоряни, що на Заліщвнщині – Тетяну Чуприк; обоє активно виступали за організацію колгоспів в цих селах і були фундаторами їх створення та членами правління. Упродовж двох наступних років протиколгоспні акції тривали, наприклад у Комарівці на Бережанщині ліквідували М. Регу і М. Пітківа і т. д. Таких прикладів можна навести чимало. Проте це не стало для офіційної влади сигналом шукати способів несилового врегулювання проблем.
Селянство Тернопільщини в післявоєнні роки, ще не загнане в колгоспи, тяжко працюючи на своїй землі, переважно жіночими руками, продовжувало не лише годувати населення краю і постачати державі необхідну кількість хліба, а й рятувало східні реґіони України від голоду.
За спротив – дорога ціна
У с. Білівці, що на Борщівщині на батьківщині двічі Героя соцпраці Євгенії Долинюк у 1947 р. після створення колгоспу, більшовики ув’язнили кілька дівчат із села за те, що принесли з колгоспного поля кількадесят качанів кукурудзи.
Підтвердженням неґативного ставлення жителів області до колгоспів є приклад із мешканцем містечка Ланівці Іваном Цюсиком. За відмову стати колгоспником його 7 вересня 1948 р. заарештували і кинули у камеру попереднього ув’язнення в приміщенні районної міліції. Через три дні він попросив відпустити його додому, щоб порадитися з дружиною. Коли І. Цюсика звільнили, він пішов у церкву, висповідавсь, а потім повернувся до своїх кривдників і заявив їм: «Я прийшов до вас сам. Можете мене розстріляти, але я в колгосп не запишуся». 26 вересня цього ж року на зібранні селян щодо створення колгоспу в с. Новий Тараж, що нині належить до м. Почаїв, Дмитро Панчук заявив: «Вступати в колгосп я не бажаю, бо добре бачу життя колгоспників зі східних областей. Якщо вступимо до колгоспу, то куди вже ми підемо за хлібом?».
У 1947 р. не було збирати кому врожаю, оскільки селяни переховувалися або перебували в УПА, тому в багатьох населених пунктах, зокрема 24 липня в Гримайлів приїхало 150 військово-службовців строкової служби для збору врожаю у колгоспах району.
У липні наступного року до с. Глібів на Гусятинщині для збору врожаю прибуло 27 червоноармійців. Загалом червоноармійців для збору врожаю у 1947–1948 рр. залучали у багатьох колгоспах області, оскільки збирати його не було кому.
На початку жовтня 1948 р. влада активізувала дії щодо створення в райцентрі Гримайлів колгоспу. До нього місцевих жителів заганяли силою; особливо постраждали сім’ї Мольки, Наконечного, Хом’яка. Зокрема, 10 жовтня за відмову вступати у колгосп переселенця Хом’яка годину катували у приміщенні МДБ, потім усю ніч водили зі своєю групою по Гримайлову, щоби будив господарів-одноосібників. Тоді ж над 60-річним переселенцем Степаном Молькою знущалися в його хаті; дружину Івана Наконечного Емілію, яка лежала після операції, стягнули з ліжка і почали бити. Уповноважений міністерства заготівель у районі Дмитренко скочив їй на живіт, від чого трісли операційні шви. Тоді побоями змусили 11-річну дочку Наконечних підписати заяву про вступ у колгосп.
У Хоросткові наприкінці лютого 1948 р. поселення блокували війська МДБ й курсанти училища механізації (вихідці з дитячих будинків Наддніпрянської України) для організації колгоспу, все супроводжувалося побиттям і знущаннями. 6 січня 1950 р. Хоростків оточили солдати Теребовлянського і Чортківського гарнізонів. Люди готувалися до святкової Вечері та Різдва й не очікували насильства. Однак офіцери із солдатами ходили по хатах із заздалегідь підготовленими списками і під дулом автомата, змушували писати заяви на вступ у колгосп. Так у Хоросткові було створено п’ять колгоспів.
До кінця 1952 року було колективізовано 99% селянських господарств області.
Побої, грабіж, знущання, арешти були майже у всіх населених пунктах краю у яких «добровільно» створювали колгоспи. А скільки пам’яток архітектури було зруйновано під час будівництва колгоспних об’єктів, доріг – замків, палаців, храмів. Ось такими методами творився в нас на Тернопільщині комуністичний «колгоспний рай».
Правда, шкода одне, що так бездумно у 1990-х рр. розвалили те, що було споруджено упродовж тих десятиліть нелегкою працею наших батьків і дідусів.
Зараз триває земельна реформа й селяни маючи гіркий досвід і страх перед розкуркуленням і насильницькими методами створення колгоспів, виселенням у Сибір, рекетом 1990-х вже не вірять у якусь справедливість та й чинити спротив уже немає кому, бо стоять села пусткою… На сході та півдні країни поля заміновано, урожай крадуть, нищать московські окупанти, а у нас на заході шахраї будь-якими методами намагаються забрати рештки земельних наділів… Догорає село, вимирає…
