Андрій Шараскін, актор і режисер, закінчив режисерське відділення Київського театрального університету імені Карпенка-Карого, більш відомий як Богема. Ще понад рік тому чоловік ставив спектаклі у Львівському театрі для дітей та юнацтва, вів театральні уроки в школах Львова, рідного Тернополя. Січень 2014 року кардинально змінив усталене життя талановитого режисера: почалася Революція гідності, в якій Андрій, як свідомий патріот Батьківщини, взяв активну участь. Він був на Майдані до кінця. Згодом Богема став кіборгом Донецького аеропорту та ротним Добровольчого українського корпусу. Скромний, мужній, красивий… Він так не любить вихвалятися досягнутим. Та все ж погодився поділитися зі мною пережитим.
“Крим, проект “Новоросія” – все це сплановано і замовлено давно”
– Андрій Богема… Чому і хто вас так назвав?
– Бойові побратими. Коли дізналися, чим я займався в мирному житті, відразу цей позивний мені й дали.
– Ви актор та режисер – творча людина. Чи мали якийсь військовий досвід?
– Я не служив у армії. Проте все життя цікавився зброєю. Досвіду як такого не було. Тепер уже є.
– Розкажіть, як потрапили у Правий сектор?
– Зовсім випадково. На Майдані познайомився з Дмитром Ярошем. Ще з ним на оперативній базі зустрічалися. Зійшлися у поглядах. З тих пір усе і закрутилося.
– Хто зараз для Вас Дмитро Ярош?
– Командир, побратим, бойовий товариш.
– Чи є ритуали, яких дотримуєтеся за будь-яких обставин?
– Я ще ні разу не скасував свого ранкового ритуалу – випити чашечку кави. Навіть у Донецькому аеропорту так було. Крім того, люблю сигари і ніколи не відмовляю собі в задоволенні покурити. На день народження мені подарували декілька упаковок улюблених сигар. А бійці в аеропорту знайшли десь білий барний стілець і на ньому написали зеленкою: Богема. Сказали, що кожен режисер повинен мати своє крісло (сміється, – авт.).
– З чого все почалося, на вашу думку?
– Тут все дуже просто і видно по всьому: Крим, проект “Новоросія” – все це сплановано і замовлено давно. Усе йде за однаковим сценарієм. Турчинов і інші заслужили медалі від Росії. Про Крим усі вже майже забули. Але не ми. Якби не було добровольчих батальйонів – не було б “встряски”. Коли побачили, що влада все тупо кинула напризволяще, ми пішли.
– Які конкретні помилки бачите в організації та проведенні АТО?
– Регулярну армію знищували 23 роки. Скажіть, як можна тепер за лічені місяці її відновити? У військкоматах спочатку неохоче брали добровольців, а потім і зовсім не брали. Питання: чому? Чому не брали тих, хто готовий іти захищати Батьківщину, а тягнули за вуха 20-річних хлопців: голих, босих, переляканих?.. Другий момент – нездале керівництво Генштабу, зрада, так зване перемир’я.
– Чула, Вам Турчинов подарував іменну зброю…
– Так. Я саме керував обороною нового терміналу. Подзвонили організатори програми “Хоробрі серця” і запросили на передачу. Там і отримав ту зброю.
– У когось уже є така?
– Це друга одиниця іменної зброї, якою нагороджуються бійці Правого сектора. Перша – у Дмитра Яроша.
– Якою була ситуація в Донецькому аеропорту?
– Щоб ви розуміли, аеропорт – це вже була не будівля, а руїни в кілька поверхів, які наскрізь прострілювалися. Даху немає, міни долітали до другого поверху. Весь час велися обстріли з мінометів і “Градів”. Ніякого “режиму тиші” вороги не дотримувались. Розумієте, там, в аеропорту, ти ніколи не знав, де ворог. А він міг бути в тебе за спиною…
– Як складалися відносини в аеропорту добровольців і мобілізованих?
– Відносини абсолютно нормальні. Воювали пліч-о-пліч. Ділилися усім, що мали. У взаємодії була наша міць. Тому ми так довго протримали оборону летовища. З новачками лише було складніше. Вони вірили різним чуткам, обережно до нас ставились. Але війна зближує і дає зрозуміти, хто є хто.
“Лише дебіли не бояться смерті”
– Чи були факти дезертирства?
– У Правому секторі дезертирів немає. Все тому, що у нас іде нормальний відбір. Хлопці можуть сказати: “Я не витримую цього”. І їх ніхто не засуджує. Це війна. У військових Збройних сил все по-іншому. Хлопці психологічно ламаються. Вони не готові бачити те, що їм доводиться бачити.
– Чи чули Ви про ситуацію, що склалася із колишньою 51 окремою механізованою бригадою… Маєте що сказати з цього приводу?
– Не те, що чув, я знайомий із комбригом. Ми познайомилися у вересні, майже перед їхньою відправкою на межу з Донецьком. Що я можу сказати? Коли побачив методи, якими керує керівництво Генерального штабу… Розумієте, при такому командуванні всі дезертири тоді, це неправильно. Хлопців витягнули зі звичного життя. Треба брати воювати свідомих людей, від них більше толку. Я категорично проти, щоб брали силою. Бійці 51 бригади для мене ні дезертири, ні герої…
– Вам було коли-небудь страшно?
– Звичайно. Багато моментів таких. Але страх треба розрізняти. Ти міг не доїхати до хлопців, не встигнути їм допомогти – це один страх. Померти всім разом і здати оборону – це інший.
– А смерті боїтеся?
– Лише дебіли її не бояться. Але скажу так: для чоловіка смерть зі зброєю в руках, захищаючи рідну Батьківщину, – гідна смерть. Проте свідомі люди ідуть воювати попри всі страхи, бо розуміють, що не можна так залишати ситуацію, не можна лежати на диванах, коли таке твориться в країні. Сподіваюся, речі назвуть своїми іменами і буде оголошена війна.
– Що побажаєте потенційним захисникам України?
– Хлопці, коли оголосять війну за незалежність нашої держави, прийміть самі свідоме рішення і приходьте воювати. Якщо не на строкову службу, то у добровольчі батальйони. Лише в єдності наша сила. Бо як не ми, то хто?..
Наталія ТЕРЕБЕНЕЦЬ
P. S. Коли спілкувалась із Богемою, 9 днів тому, Донецький аеропорт, а точніше його руїни, був підконтрольний кіборгам. Вони тримали позиції в нелюдських умовах під постійними обстрілами, на даху, в підвалах, на окремих поверхах. 242 дні тривала битва. Бойовики не раз оголошували про взяття аеропорту, але кожен раз це було неправдою. Боротьба закінчилася, коли стіни будівлі рухнули. Хочеться сказати лише одне: кіборги вистояли, не вистояв бетон…
