– У мене не було поганого передчуття, – з болем у голосі каже дружина Андрія Мазура Леся. – Я була поруч з ним у госпіталі, знала, що бачу його щодня… Хоча ми й не розмовляли, бо Андрій багато спав, але все сподівалися, що організм очистять і він одужає. А в ніч з 2 на 3 серпня мені наснилося, що Андрій зайшов до хати, опустився навколішки біля дивана, де я спала, подивився на мене, сонну, кілька хвилин, а тоді міцно пригорнув. «Андрію, ти що прощаєшся зі мною?» – прошепотіла налякано. А він нічого не відповів, тільки пригорнув ще міцніше. І я прокинулася… На годиннику була друга ночі, а на душі – тяжко і тривожно. Вранці сіла у метро і поїхала до нього в госпіталь, тільки вже не встигла. Андрій помер…
39-річного Андрія Мазура із села Налужжя Теребовлянського району мобілізували торік 24 липня. Спочатку був три тижні на військових навчаннях на полігоні у Виноградові Закарпатської області, а відтак у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади вирушив на фронт. «Йду за сина, щоб йому не довелося це пережити. На війні не місце для молодих…» – пояснював рідним.
Андрій Мазур воював у гарячих точках, завжди був на передовій, однак нікому не розповідав про пережите і побачене. «У нас спокійно, не хвилюйся…» – заспокоював дружину щоразу, коли телефонував. У січні бійцеві вдалося прийти у відпустку. За ті 18 днів, що був удома, старався більше часу провести з рідними. У сімейному колі заспокоювався, хоча війна вплинула на його характер і поведінку, пише “Нова Тернопільська”.
– Андрій став дратівливим і замкнутим, – пригадує дружина, – навіть новин не вмикав, бо казав, що те, що показують, то лише про людське око. «Там таке, чого вам ніколи не покажуть і не скажуть», – сказав одного вечора і вийшов з кімнати. І поки він був удома, новин ми більше не дивилися.
Коли закінчилася відпустка, Андрій повернувся на Схід. Того разу потрапив під селище Станиця Луганська, а за два тижні до демобілізації, 9 липня, отримав поранення під час виконання бойового завдання. Осколки від фугаса поранили йому живіт. Ледь живого бійця доправили до місцевої лікарні. Там його прооперували і витягли осколки, але в організм потрапила інфекція. Андрієві ставало дедалі гірше і його перевели до Харківського військового шпиталю. У Харкові лікарі робили все можливе, щоб врятувати життя бійця, але шансів на одужання було мало…
– Ми не відразу дізналися, що Андрія поранено, – сумно зітхає дружина. – Він, напевно, думав, що все обійдеться, не хотів зайвий раз засмучувати, бо знав, що й так тут, удома, серце не на місці. «Мені дуже зле, приїжджай…» – попросив по телефону, коли його вже везли до Харківського шпиталю. Його слова були, як грім з ясного неба. Не знала, за що мені братися, чого чекати. «Все буде добре, побачиш…» — заспокоював мене, а самому ставало дедалі гірше.
Три тижні Андрій провів у військовому шпиталі, а тоді його ввели у стан штучної коми. 3 серпня він помер, не приходячи до тями…
– Ми з Андрієм прожили 20 років разом, – розповідає пані Леся. – Він був дуже добрим, нікому ніколи не зробив зла, люди його поважали. У нього було важке дитинство, їх у сім’ї було троє братів, Андрій був наймолодший. Коли йому виповнилося 14 років, їхнього батька збила на смерть машина, через кілька років померла від раку мати, а п’ять років тому ми ще й поховали його середульшого брата, який теж трагічно загинув. Мої батьки замінили йому і тата, і маму, любили його, як рідного, а він любив їх. Андрій дуже цінував сім’ю. Коли йшов на війну, наказував нашому 19-річному синові Володі, щоб піклувався про всіх, щоб не дозволяв мені плакати, бо тепер він за старшого. При Андрієві ми могли ні за що не турбуватися, бо знали, що він владнає всі проблеми й негаразди, а тепер нам доведеться вчитися жити без нього…
Поховали Андрія Мазура у рідному селі 5 серпня. Віддати шану Героєві разом із рідними та друзями зійшлися односельці, приїхали бойові побратими, з якими він провів в окопах не один фронтовий день, знайомі й незнайомі люди несли квіти, щоб покласти їх до могили того, хто віддав життя за рідну землю. Вічна пам’ять…
