— Надю, коли ти вперше запідозрила, що з твоїм організмом щось не те?
— У 2010-ому році підняла дворічного сина з колиски і зрозуміла, що не можу випрямитись. Проблеми з хребтом пішла вирішувати до мануальних лікарів, мене трохи «пом’яли», робила також обмотки з глини, їздила до Зарваниці – робила все, що могла. У 2012-ому народила другу дитину. У березні 2014-го,
Маргаритці не було ще й двох рочків, почала різко втрачати вагу. Поздавала аналізи – і все стало зрозуміло…
Зробила МРТ, де лікар написав, що потрібна консультація онколога, – і у мене почалися дикі плачі. Не могла повірити! Вирішила піти ще до невролога. А той порадив надзвичайно хорошу лікарку-гематолога, яка дуже підтримала мене, Ренату Йосипівну Вибирану. А потім я потрапила в Італію, де у 2015 році мені зробили пересадку кісткового мозку, я сама собі була донором. Пересадили і отак «клигаю» донині, – усміхається Надя.
— Лікування за кордоном не дешеве…
— Так, пересадка і лікування за кордоном коштують, як мінімум, 50-70 тисяч євро. Ми мали лише 10 тисяч. Але в мене тітка в Італії працює і вона мені «вибила» лікування для іноземців, що мало кому вдається. Пригадую, я запитала свою перекладачку, яка супроводжувала мене у лікарні: «Любо, а якби мене люди питали, як це мені вдалося, як потрапити на лікування таким чином, що мені казати?» — «Нікому не кажи, так нікому не щастить…» — відповіла вона.
— Коли у людей трапляється схоже, вони відразу «бомбардують» Бога запитаннями: «Чому я?! За що?!» У тебе було таке?
— У мене не було такого. Бог дав мені розуміння не шукати причини, чому це сталося, а шукати можливості, як того позбутися. Так, я плакала. Але у мене не було до Бога жодних претензій. Я до того ходила до церкви щонеділі, у мене стосунки з Богом були досить таки нормальні, але тепер я розумію, що то було абсолютно не те. І, напевно, оця хвороба дана для того, аби щось по-іншому зрозуміти, щось усвідомити. Так, ти ходиш до церкви, виконуєш усі приписи, але ніколи не зупиняйся у стосунках з Богом, розвивай їх далі. Принаймні я саме так це сприйняла і з Божою допомогою мені вдалося подовжити життя. Я нині в стадії ремісії. Після пересадки вже прожила три роки. Кожен день живу, наче він останній, насолоджуюся життям і найменшими дрібницями у ньому. Навіть від щоденної, здавалося б, рутини, коли готую їсти чи займаюся дітьми – і від того отримую задоволення. Бо завтра того може не бути.
— Чого ще навчила тебе хвороба?
— Цінувати людей, цінувати стосунки в сім’ї. Коли я повернулася з Рима, сусідка розповідала, що часто ходила з дітьми гуляти – зі своїм сином і моїм Вадиком. Вони бігали біля церкви, рвали кульбабки, дмухали і загадували бажання. «А твій вирвав кульбабку, задув і каже: «Я хочу, щоб моя мама була здорова». Я й нині без сліз не можу переповісти ці слова сусідки… Коли ми з чоловіком були в Італії, за дітьми дивилися мої батьки. Мамі було дуже непросто: син був у першому класі – непростий період, доньці два роки – теж дуже нелегко. Але вона без вагань взяла на себе турботу про них. Чоловік доглядав за мною, особливо в період «хімії» – мені тоді було дуже зле. Він постійно був біля мене. Підтримка рідних просто неоціненна!
— Що би ти порадила людям, які дізналися, що у них онкологічне захворювання?
— Насамперед, як би банально це не звучало, не опускати рук. По-перше, шукати нормального лікаря. По-друге, шукати можливості лікуватися якнайкраще. Знаю, дехто скептично і навіть вороже ставиться до офіційного лікування, стверджуючи, що «Бог зцілить, якщо захоче». Так, але Бог може зцілити і за допомогою лікарів. Якщо Бог дає так, що люди вчаться на лікарів, медицина розвивається, то, очевидно, потрібно шукати шляхи для того, щоб вилікуватися. У жодному разі не закриватися в собі. Якщо людина хоче тобі допомогти, то дай їй можливість це зробити. Розумію, що в деяких випадках, коли люди лізуть з безглуздими порадами, це відповідно й треба сприймати. Мені не раз казали: голодуй, або пий соду.
— Радили ті, хто вилікувався у такий спосіб?
— От власне, що ні! Мене так дратує, коли гортаю стрічку у Facebook і там зустрічаю посилання на статті про те, що рак останньої стадії виліковується. Якщо на своєму досвіді не переконалися, що це дієво, – люди, не давайте порад! Зрештою, те, що допомагає одному, може не допомогти іншому. Онкологія – то така штука, що з нею треба звертатися тільки до лікарів. І, звичайно, до Господа. Жодна бабка не допоможе.
Ще раджу обов’язково знайти собі духівника, якому зможете довірити усі хвилювання. Мені в церкві дуже допомогли сприйняти свій стан. Один священик сказав: «А якщо одного разу прийде момент і Бог покличе: «Все, треба йти!», що ти будеш робити?» Мені було так страшно! Я так довго ходила з тими думками чорними, а священик мені тоді каже: «А ти прийми це, як належне».
— До хвороби ти працювала журналісткою. Не хочеш повернутися?
— Журналістику я любила і шалено люблю й нині, але вона забирає багато нервів, а це не на користь усім, а мені нині особливо. Я обожнюю писати, отримую від цього насолоду, мені цікаво готуватися до інтерв’ю, дізнаватися щось нове, люблю спілкуватися з людьми. Так, я дуже би хотіла бути у журналістиці й тепер, але коли хребет тримається на чесному слові, то по місту дуже не побігаєш…
— Але сидіти, склавши руки, ти не можеш, тому у тебе з’явилися тортики!
— Солоденьким захопилася, ще коли з малим сиділа в декреті. Пекти вміла, а ось прикрашати ще не пробувала, думаю – давай повчуся. Навчилася робити прикраси з мастики. Але нині вона вже не модна.
— А що нині модно?
— Нині в моді кремові торти. Модні вишукані малюнки на тортах, декори, які можна з’їсти. Тоді я робила торти на замовлення, але потім через хворобу не змогла, було важко вистояти на кухні. Не планувала тепер повертатися до того, але якось подзвонила чоловікова кума і каже: «Слухай, моя донька хоче, щоб ти їй спекла торт на день народження. Але я заплачу гроші». Погодилася. А мій син саме був на канікулах, каже: «Мамо, я тобі зроблю рекламу». Змонтував ролик. Коли поставила його на сторінку в Facebook, всі захоплено коментували: «У вас такий син!» і почали замовляти торти. Сама я не надто люблю солодке, м’ясне мені, наприклад, смакує більше, але від випікання отримую шалене задоволення, як і від журналістики. Коли людина отримує свій тортик і каже: «Ой, як класно!», а потім, коли дзвонить зі словами: «Та то не тільки гарно, а ще й смачно», то я на сьомому небі. Я не печу з дешевих продуктів: спредів, маргаринів, а лише з масла чи натуральних вершків. Хоча, звичайно, не можу гарантувати якості того масла, але беру таке, як для своїх дітей. Стараюся брати італійське какао, бо то чорне какао, а не пісок.
— До речі, про італійські продукти. На що ти «підсіла» в Італії? Без яких італійських страв нині свого раціону не уявляєш?
— Без салатів! Береш звичайний салат, рвеш його руками, додаєш помідор-огірок, сік лимона або бальзамічний оцет. Трошки підсолюєш і додаєш будь-який сир, я люблю пармезан. Сама роблю моцареллу, яку обожнюють мої діти, але для неї треба спеціальний фермент, я його купила в Італії, та, думаю, можна знайти в інтернеті. Обожнюю рікотту, хоча, коли була в Італії, не могла їсти: якийсь солодкий сир – незрозуміло що! Мені так хотілося нашого домашнього сиру. Мені навіть мама передавала його з України. В Італії я звикла до простої їжі. Італійці молодці щодо цього, зовсім не заморочуються, щоб годинами стояти біля плити. Прийшли ввечері, кинули м’ясо на сковорідку чи якусь рибку, салатик нашвидкуруч – і досить.
— У тебе не було думок, щоб залишитися в Італії назовсім?
— Спочатку, коли тільки потрапили туди, передмістя Рима видалося мені таким брудним і захаращеним, що думка про це й закрастися не могла! Пригадую, ми з чоловіком їхали, я розглядала все квадратними від подиву очима і мовила: «Побачити Рим – і померти». Чорний гумор. Але сміх продовжує життя, тож я багато жартую навіть і у такий спосіб. Нині я кожні півроку їжджу на перевірку до італійської клініки. Якщо ж раптом ситуація погіршиться і доведеться знову поїхати на лікування, то, може, і подумаємо над тим, щоб переїхати в Італію.
Нині вивчаю італійську мову – наразі без мети, просто, аби розвиватися… Хочу все встигнути. Хочу встигнути насолодитися життям. Хочеться просто жити.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Обговорення