Він зізнається, що давно хотів знайти опікуна, який би доглянув його до смерті, йому старенький передав би маєток, але проблема у тому, що зустріти порядну людину непросто.
«Не варто так довго жити…» — ледве пересуваючи ноги, зітхає 95-річний мешканець Бережан Теодор Хамар і запрошує журналістів до свого помешкання. На двоповерховому будинку пенсіонера закарбована дата спорудження — 1982 рік, всередині — хоча й безлад, бо господар нині немічний, а допомогти нема кому, але видно, що колись жив він небідно. Торік померла його дружина Ганна, дітей у них нема, тож оселя опустіла. Щоправда, у старенького є дві доньки від першого шлюбу, проте вони мешкають в інших областях і лише зрідка телефонують до батька.
Самотня старість Теодора Васильовича перетворилася на пекло. Він зізнається, що давно хотів знайти опікуна, який би доглянув його до смерті, йому старенький передав би маєток, але проблема у тому, що зустріти порядну людину непросто. Власне, у цьому на схилі літ чоловікові довелось пересвідчитись особисто. Немов сніг посеред літа, впала на бідну голову 95-річного Теодора Васильовича звістка, що його будинок… проданий сусідові! Приголомшений старенький звернувся до суду і нині, замість того, щоб хоч сяк-так доживати віку, змушений доводити, що не продавав свого будинку, а ще хвилюватися, аби завтра його не викинули на вулицю…
Січові стрільці, УВО, вчителювання, рибгосп…
За свої 95 років Теодор Васильович пройшов чимало. Коли він розповідає про своє життя, здається, ніби читає лекцію з історії нашого краю.
— Родом я із села Вербів, що за 12 км від Бережан. Мій тато загинув, коли мені було 13 років, — їхав до лісу по дрова, фіра перекинулася і сильно травмувала його.., — розповідає. — У Першу світову війну він був січовим стрільцем. У 1914-ому біля Смиківців, що неподалік Тернополя, його поранило, через два дні пастухи знайшли його і хтось доправив на лікування до Австро-Угорщини. Бабуся отримала похоронку, а через два роки він повернувся додому… Коли у Львові настала Україна і потрібна була армія, тато зібрав вербівську сотню і рушив на підмогу (плаче, — авт.). Згодом розповідав про бої з поляками, про те, як вони дійшли до Перемишля, як вербівська сотня обороняла Бережани. Під час бою біля Нараєва тато вистрелив у польського генерала — вибив око, поранив плече… За це поляки пів-Вербова спалили…
Коли в 1919-ому УНР опинилася в «чотирикутнику смерті» — в оточенні більшовиків, білогвардійців, польських та румунських військ, стало зрозуміло, що битва за Україну програна. Тата інтернували до тодішньої Чехословаччини. Повернувшись додому, він долучився до створення підпільної Української військової організації (УВО), а у 1923-ому оженився. Моя мама шість років працювала в Німеччині. З трирічного віку вчила мене німецької та французької мов, а тато — української і польської. Після смерті тата мене прийняли в УВО, і у 14-річному віці я став «звеновим» — мав у підпорядкуванні шістьох членів організації, розносив по селах агітаційну літературу. Та все закінчилось, коли прийшли більшовики…
Я вступив до торговельної школи в Бережанах, потім здобув фах біолога та хіміка в Кременецькому педінституті. Після армії десять років вчителював у Вербові, але посварився із секретарем райкому і мене вигнали зі школи. Згодом доля закинула до Бережанського рибгоспу, де я 28 років пропрацював рибоводом. Це було у 60-их роках. Ми реєстрували на Тернопіллі стави, призначали там рибінспекторів, запускали мальків і за рік наша область вийшла на перше місце з видобування риби, ми тоді зариблювали пів-України.
Документи на будинок перевіряли в… Москві
За будинком Теодора Васильовича, право власності на який йому нині випала гірка необхідність доводити, непроста особиста історія. Побудував його чоловік після розлучення з першою дружиною, коли опинився на вулиці…
— За успішну роботу в рибгоспі мені дали 400 рублів премії, так копійка до копійки — і я побудував будинок на ділянці, яку сам окультурив, бо раніше тут була заплава річки, — згадує Теодор Васильович. — З першою дружиною не склалося життя, між нами не було довіри… Після одного випадку я поклявся, що вона мені більше не дружина. Не хочу згадувати — довго мене те боліло… Я залишив дружині та двом донькам будинок, а сам не мав де приткнутись, тому вирішив будуватись. Два гектари свого паю здав у земельний фонд міста, а взамін попросив ділянку біля ставу. Раніше тут була заплава Золотої Липи, потім прорвало шлюз і все затопило, я власноруч гатив укріплення. Мені виділили там близько гектара, де я й побудував хату. За першим проектом будинок не прийняли в експлуатацію, довелося перемуровувати, та врешті я отримав акт на право власності. У цей дім я привів другу дружину Ганну, її чоловік помер. Ми разом господарювали, тримали дві корови, свині, кури — всього у нас було вдосталь. Дітей ми не мали, разом прожили тут більше трьох десятиліть. Ще за радянської влади до Бережан нагрянула перевірка з Москви. В якійсь газеті написали про «бережанські теремки» — маєтки місцевих чиновників та посадовців. У кляузі згадали й мене — комусь не сподобалося, що я звів ошатний будинок. Навіть писали, що я побудував дім для коханки… Отож, мої документи «поїхали» до Москви, але невдовзі спеціальна комісія дала висновок про законність будівництва, про відсутність зловживань і що Ганна — моя офіційна дружина. Чимало нервів пішло тоді…
Угода про продаж будинку — без… підписів та свідків
Площа будинку Хамарів — 141 кв. м, на обійсті є гараж, господарські будівлі, більше сорока сотих займають город та сад, у якому ростуть двісті яблунь. Зоставшись торік удівцем, Теодор Васильович розумів, що самому важко буде давати собі раду, адже вже близько десяти років нездужає, тому підшуковував опікуна. Декілька людей пробували доглядати, але не могли знайти спільної мови зі стареньким, тому жодних майнових зобов’язань між ними не виникало. Та у лютому цього року дідусь несподівано дізнався шокуючу новину: виявляється, його дім… проданий сусідові!
— У Бережанах я сам, як билина в полі. Одна донька мешкає на Хмельниччині, інша — на Кіровоградщині, обидві — лікарі, зяті — теж медики, — каже Теодор Васильович. — Дім, який я колись залишив їм, вони давно продали, гроші поділили, подякували мені… Вони не втручалися у моє подальше життя, тепер іноді телефонують, самі вже немолоді, старша не може ходити… Ми господарювали тут з моєю Ганною. Уже шістнадцять років маю інвалідність. Було, оформив своїм опікуном одного чоловіка, потім — іншого знайомого, вони не приходили до мене, все було лише на папері. Після того я вже нікого не брав за опікуна. Шість років тому моя дружина перенесла важку операцію, торік недуга почала прогресувати і забрала її… Саме в той період до нас почала навідуватись сусідка, син якої згодом прокрутив аферу з моїм будинком.
Ця сусідка — моя далека родичка. Ми жили переважно у мирі, але якось на побутовому грунті посварилися, Ганна вигнала її з хати, і ми не говорили два роки. Лише коли дружина злягла, сусідка знову прийшла — прибирала, готувала, допомогла з похороном. Після смерті дружини син сусідки почав просити дати йому город під будівництво, бо він навпроти нас має майстерню, тож хоче розширюватись. Я не заперечував, але у міській раді йому не дозволили. Потім він написав заяву на виділення землі під садівництво, але йому знову не затвердили. «Продайте мені хату!» — якось звернувся до мене. «Поки живий — не продам! Якщо хочеш, доглянь мене до смерті, поховай, постав пам’ятник, тоді забирай», — відповів я. Та, вочевидь, такий план його не влаштовував, тому вони викрали у мене документи. Після того якось сусідка прийшла з сином і приватним нотаріусом, я лежав слабий, сказали, що потрібно якісь документи оформити. Півроку сусід не зізнавався, що переписав на себе мою хату, аж потім його дружина проговорилась… Я не міг оговтатися, викликав таксі, поїхав до нотаріуса.
«Щось не подобається — звертайтесь до суду…» — відказала нотаріус. Я й звернувся. Коли побачив фальшивий договір про продаж будинку, ще більше обурився. Там нема ні мого підпису, ні підпису сусіда, лише хтось написав наші прізвища й імена. Вказано, що ПП «Тернопільське експертно-консультаційне бюро» оцінило будинок у менш як 10 тисяч доларів і це при тому, що до мене ніхто не приходив оглядати будинок. Нині мені навіть не хочуть повідомити, який саме експерт поставив свій підпис під фальшивим документом. Усе це — афера!
Ніхто нікому ніяких грошей не давав! Якби я навіть продавав будинок, то, враховуючи мій вік і стан здоров’я, мали б бути присутні свідки, проте нічого такого не було. Сподіваюся, що суд визнає недійсним сфабрикований договір купівлі-продажу, а Бог дасть мені ще сил довести справу до кінця.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Обговорення