На березі швидкоплинного Збруча укріплені фортеці виростали чи не у кожному селі. Особливо зважаючи на те, що рубіжна територія потребувала постійного захисту від спустошливих чужинських нападів. Іго Золотої Орди тягнулось аж до подільських земель, тож ще князь Данило Галицький почав будувати укріплення для захисту від загарбників.
Рятували чорні кози
За 20 км від Кам’янця-Подільського лежать руїни Чорнокозинської фортеці – однієї з найдавніших споруд Поділля. Поруч із селом пролягав Волоський шлях, яким на Поділля регулярно здійснювали набіги татари з турками. Напади були дуже частими, майже кожного року. Не раз село було спалене дотла і відроджувалось на згарищі із крові та попелу. Перші оборонні укріплення тут звели ще литовські князі Коріатовичі. Сучасні руїни ж належать палацу, що був споруджений в XVIII столітті єпископами Кам’янця, які облаштували собі тут літню резиденцію для відпочинку.
Селяни і досі називають фортецю турецькою. Переказують, що турки страчували тут місцевих «чорними казнями», і, мовляв, від того пішла назва села. Існує ще й інша легенда, що розповідає, як прийшов на ці землі панувати князь Владис, що страшним гнітом обклав всіх місцевих жителів. Лише старенькому дідусеві з внучкою та трьома чорними козами вдалося втекти від злого князя. Та Владис дізнався про це, наказав впіймати біженців, притягти на мотузці до палацу, кинути у льох під вежею та не давати ні їсти, ні пити. Через тиждень дивляться князеві посіпаки, а дівчина й досі жива. Додивились, що чорні кози приносять їй до вікна польову траву з росою. Князь наказав убити чорних кіз, і ніхто більше не чув голосу дівчини. А на тому місці, де дівчина пасла кіз, виросло село, назва якому Чорнокозинці.
Зараз на місці могутньої фортеці залишились хіба що руїни замкових стін та вежа над Збручем. Тутешні жителі залюбки переказують ще одну легенду про замкові підземелля. Колись жили у палаці князь Кур’ятович із сестрою, та під час нищівного нападу татарського довелось їм втікати. Врятували князя підземні ходи, якими, за чутками, можна було дійти до самого Кам’янцяПодільського. Сестра його з незліченними скарбами врятувалася на Галичині, де згодом побудувала монастир і до кінця своїх днів молилася за брата, що пропав безвісти. На південному схилі замкового пагорба – руїни костелу Іосифа Обручника, побудованого ще у1608 р. Після реставрації у XVIII ст. костел набув рис, притаманних архітектурі бароко. Наприкінці ХІХ ст., коли на цих землях була скасована католицька парафія, костел переосвятили у православну церкву. Жити костелу залишилось недовго – під час Другої світової війни в нього влучила авіабомба. Відновлювати вщент зруйновану будівлю вже не було сенсу, тож зараз над Збручем височіють мальовничі руїни древнього храму.
Селяни знищили твердиню
Перші згадки про село Кудринці, що далі по річці, відносять десь до початку XV століття, проте вчені беруться стверджувати, що на цій території існувало городище ще за Київської Русі. Неподалік села проходить Траянів вал – насип 20 метрів заввишки та 22,5 завширшки. Траянові вали пов’язують з іменем римського імператора Траяна та датують періодом ІІІ століття н.е., але, наприклад, польські дослідники схильні вважати, що на Тернопільщині вали були насипані ще скіфами, тобто вони значно давніші, ніж на решті території.
Зважаючи на близькість вже згадуваного Волоського шляху та регулярні напади турецькотатарських орд, у 1615 році магнат Ян Гербурт будує у Кудринцях на вершині гори під назвою Стрілка укріпленняфортецю. Сама природа зробила підступи до фортеці неприступними – з трьох сторін її оточували круті схили та урвища. Найуразливішим був північний бік, та тут на сторожі стояли триярусні вежі, земляний вал та сухий рів. Північна стіна, на відміну від інших, мала прямокутні бійниці. Також бійницями були оснащені три кутові вежі. Житлова частина розташовувалась біля східного муру – найбільш захищеного як Збручем ззовні, так і розміром фортифікаційних укріплень.
Та хоч фортеця й вражала неприступністю, проти сильної армії їй було не встояти. В 1648 році Кудринці взяли козацькі війська під проводом Максима Кривоноса і вигнали звідти польський гарнізон. На початку XVIII століття фортеця стала резиденцією князів Гуменецьких та незадовго перейшла у власність Козібродських, що перетворили замок на справжній музей зі старовинним умеблюванням, картинами, скульптурами. Частина колекції Козібродських експонується в Тернопільському краєзнавчому музеї.
До речі, найбільшої шкоди фортеці завдали далеко не дві світові війни, що вогняним вихором промчали землею. Самі ж місцеві селяни, використовуючи каміння із замкових мурів у власному господарстві, і спричинили найбільші руйнування. Зараз на вершечку гори вціліли лише частина надбрамної вежі, декілька шматків стін, південнозахідна та південна вежі. Якщо ж підніматись до замку, слід уважно дивитись собі під ноги – можна помітити шматки мармуру, що біліють під ногами. Саме тут розташоване єдине на Тернопільщині родовище білого мармуру.
Звели мури за шість тижнів
Місце, де «півень на три держави співає». Саме так кажуть про Окопи, найсхіднішу межу Тернопільської області. У вузькій долині між Збручем та Дністром тут постала могутня фортеця Окопи Святої Трійці. З ідеєю щодо побудови фортеці саме на цьому місці виступив коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Ян Яблонський. Місце було не випадкове – звідси чудово проглядаються Хотинська та Жванецька фортеці, та й османи, що з 1672 року господарювали у Кам’янці, почували б себе менш впевнено. Фортецю побудували за кошти коронного гетьмана, не чекаючи на допомогу сейму, всього за шість тижнів. За формою це був нерегулярний прямокутник із двома двоярусними брамами, розташованими у протилежних кінцях, – Кам’янецькою та Львівською (залишки брам збереглись і досі).
З Окопів регулярно здійснювались набіги на турецькі обози, що постачали харчі у Кам’янець. А одного разу ледве не взяли у полон самого турецького пашу під кам’янецькими мурами. У 1699 році Окопи отримали магдебурзьке право, але того ж року турки віддали Кам’янець, тож значення Окопів як східного форпосту значно підупало. У 1768 році фортеці в Окопах та Жванці зайняли загони барських конфедератів, повстання придушили у 1769 році. В 1772 р. Окопи відійшли до імперії Габсбургів. Розпочався повільний процес руйнування фортеці.
Під час Першої світової війни Окопи захопили російські війська. Тоді була знищена частина земляних валів, що оточували фортецю. В міжвоєнний період тут була прикордонна застава. Зараз Окопи – кордон трьох областей: Тернопільської, Хмельницької та Чернівецької.
Обговорення