На Тернопільщині є унікальний замок – Микулинецький. Його міцні високі мури пам’ятали ще давні набіги турків й татар. За Польщі тут жило дуже імените панство. А нині у цих історичних стінах мешкає проста жіночка. Вона отримала фортецю у спадок від графської покоївки! А тій так щедро поляки заплатили за добру службу – пише Бізнес компаньон.
Перша згадка про селище Микулинці сягає часів Володимира Мономаха. Той згадав Микулин (так тоді це давньоруське поселення називалося) у своєму «Повчанні» за 1096-й рік. Заснували його ченці-монахи, першою спорудивши церкву Миколая. Від того й пішла назва.
Пізніше селище опинилося під владою Польщі, стало називатися містом. І одна з власниць тамтешніх земель Анна з Йорданів в середині XVI століття вирішує перетворити замок на могутню кам’яну фортецю. Повз Микулинці пролягав загарбницький татарський шлях, і ворог постійно нападав на містечко. Відтоді почали давати загарбникам гідну відсіч. До кінця XVII ст. Микулинецький замок був одним з найголовніших фортів Речі Посполитої на її південно-східному порубіжжі. У стінах, що все це пережили, й мешкає нині Стефанія Болой.
Бабусю Стефу важко застати вдома, бо попри поважний вік – жінці вже восьмий десяток – постійно в русі. Тримає породистих псів. А ще вдома є квартиранти.
– То моя родина. З них грошей не беру. Веселіше, як хто у хаті є, – каже й згадує про те, як замок опинився у її володінні.
Свого часу ця фортеця належала Австрії та Росії, та потім разом із землями знову перейшла Польщі. Була вона у власності й найбагатшого магнатського польського роду Потоцьких. Останньою іменитою володаркою Микулинців стала графиня Юзефа Рей. Тоді вже замковий комплекс був перебудований у житлове приміщення на кілька «квартир». Замість вузьких бійниць у стінах були зроблені великі вікна. В одній з тих кімнат і мешкала мати пані Стефи, Анна – улюблена покоївка графині.
– Мама Анна за молодих своїх літ служила у грабіни, – згадує жінка. – Мала три класи освіти. Давала собі раду і з дітьми, і з рахунками Юзефи. Грабіна їй довіряла гроші.
Графиня взяла на виховання до себе Анну малою. Дівчинка-українка була сиротою, тож пані частково їй замінила матір. Хоч Юзефа мала й своїх дітей.
Анна виросла, настав час видавати її заміж. Графиня запропонувала наймичці з чоловіком жити разом з нею у маєтку, допоки не збудують власну хату. Виділила їм гарне місце у Микулинцях, розпорядилася завезти туди лісу й каменю. Будівництво ось-ось мало початися. Тим часом у фортеці народилися дві доньки Анни. І старшу охрестила сама Юзефа Рей. Дівчинку назвали на її честь – Юзефою.
А далі розпочалася Друга світова вiйна. Стара графиня до неї не дожила. Від важкої хвороби пoмeрла і її рідна донька. Один з синів зaгuнув на фpонті, інший виїхав в Англію.
– Тоді польських панів почали висилали на Сибір, – згадує Стефанія Болой. – Ще мій тато возив їх до поїзда. Потрапили вони в Челябінськ й звідти до нас писали. Аж потім опинилися в Англії.
Забрали совєти на фронт і чоловіка Анни. Звідти не повернувся. А сусіди розтягнули всі будівельні матеріали. Тож збудувати власний дім Анна не змогла.
Коли Микулинці захопили німці, то завели під стіни фортеці свої тaнки. Самі ж розмістилися у замкових квартирах. Коли їх «вибuли» радянські війська, організували у старовинному приміщенні ветлікарню для коней. Пізніше залишки муру та веж влада внесла у реєстр пам’яток архітектури. Поселенців – Анну з дітьми – звідти не виганяла.
– Рускі через сyд наприкінці сорокових років за нами закріпили право власності на замок, – розповідає пані Стефа. – А як була якась річниця перемоги, нам давали квартири. Сестра моя вже окремо жила. А мама тоді сказала, що не піде звідси ніде. То і я лишилася.
Бабця Стефа не так давно овдовіла. Каже, з чоловіком Романом своїх дітей не мала. Тішиться, що біля неї є хоч далека, та все ж родина. Хоч і називає їх «квартирантами». Молодь допомагає жінці по хазяйству. Газу у замку нема, доводиться палити дровами. Для старенької це важкий труд.
– До нас не раз делегації і приїжджають, – з гордістю додає жінка. – Років п’ять-шість тому приїжджала внучка чи правнучка старої пані Юзефи з Англії. Я її водила по маєтках, все показувала.
– На замок не претендувала англійська пані? – запитую.
– Ні. Ми дуже гарно побалакали, й вона поїхала.
– А що від графині вам залишилося?
– Нема нічого, – відповідає. – Від пані було багато посуди. Але все ся вибило. Щось з Тернополя з музею купили, мама продала. Фотографій – і них не маю.
Одного разу приїхали польські туристи й попросили фотокартки, аби дала їм з собою. Обіцяли перезняти і відправити назад поштою. Досі чекаю.
Запитую, чи водяться в замку привиди. Бабця Стефа у легенду, що зазвичай розповідають туристам про доньку коваля, яка народила позашлюбну дитину й батько так їй дорікав, що через ганьбу пoмeрла й тепер являється у вигляді примари, не вірить. Проте розповідає свою «страшилку»:
– Колись тут був міст підвісний – піднімався і опускався. Одного вечора я там неподалік стояла. Дивлюся, з ями, де колись німці постріляли руских солдат й закопали, виходить такий вал білий й котиться до мене. Якраз з хати вийшла мама. Я їй то показала. Ми швиденько зайшли всередину й стали молитися за тих солдат. І та «біда» пропала.
