Володимир “Кеп” з Тернопільщини у 53 роки пішов у ЗСУ після двох операцій із заміни кришталиків очей. Колишній начальник карного розшуку служить водієм-санітаром у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді, розповідає Тернопільський обласний ТЦК та СП.
«Мені 53 роки, я колишній начальник карного розшуку, капітан міліції. У обох моїх очах штучні кришталики, але я пішов у бойову бригаду…».
У Володимир, бійця 1 стрілецького батальйону 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада позивний Кеп – від капітан. А все тому, що він більше двадцяти років прослужив у органах внутрішніх справ, дослужився до начальника карного розшуку райвідділу міліції на Тернопільщині, має міліцейське звання капітан.
– Я давно звільнився за вислугою років, хоча справжня причина в тому, що необхідно було доглядати за батьками, котрі дуже хворіли, – розповідає Володимир. – На жаль, вони вже померли… А так дуже любив свою роботу, за понад 20 років служби виріс від простого сержанта в патрульній службі до начальника карного розшуку райвідділу міліції. Якби була можливість, і досі працював би. Карний розшук – дуже непроста робота. Практично цілодобовий графік, я рідко бачив свою сім’ю. Вбивства, зґвалтування, розбої, грабежі… Пригадую один випадок, коли двоє юнаків 17 й 18 років із особливою жорстокістю – шматками арматури – вбили двох літніх чоловіків, рідних братів, один із котрих пересувався на інвалідному візку. І забрали якийсь дріб’язок – ювілейні медалі «Ветеран праці», 800 гривень (тоді десь 100 доларів). А далі взяли таксі, поїхали в Тернопіль і просадили вкрадене на ігрових автоматах. Обоє хлопців – із цілком забезпечених сімей. Коли ми їх спіймали, і я спитав – чому, вони відповіли: «Не вистачало грошей на ігрові автомати…»
Після звільнення з міліції Володимир зайнявся сільським господарством, мав невелику ферму. А потім його зір через катаракту почав різко погіршуватися, спочатку одне око, потім друге. Щоб зробити заміну кришталиків, довелося відкладати гроші. Першу операцію провели в 2021-му, другу – в 2023-му. Після цього несподівано для багатьох Володимир призупинив роботу своєї ферми і пішов у ЗСУ.
– Я так вихований, що не міг залишитися дома. Пішов захищати свою країну, хоч як пафосно би це не звучало. Чесно сказав на ВЛК про штучні кришталики в очах, але попросив не звертати на них уваги. Тому дуже швидко пройшов комісію і отримав висновок – придатний. Далі був навчальний центр на Рівненщині. Скажу чесно, що там практично нічого не навчили, усі необхідні знання і навички отримав уже в бригаді. Сам вибрав 128 ОГШБр, тому що вона, по перше, гірсько-штурмова, а, по-друге, – із Закарпаття, що близько до моєї Тернопільщини.
У червні 2023-го Володимир потрапив у зону бойових дій на Запорізький напрямок і сім місяців служив піхотинцем. Колишній капітан міліції став старшим солдатом і воював із автоматом.
– Наші позиції від росіян за 500 метрів. Ми перестрілювалися з ними, а вночі чули, як вони кричать, матюкаються, навіть намагаються докричатися до нас – хохли такі-сякі. Одного разу закидали нас «запальничками» й спалили високу траву, яка добре нас маскувала…
Лікарі попередили Володимира, що будь-який близький вибух може вибити його кришталики з очей, а це ризик повної сліпоти. Тому пізніше боєць перевівся в медичний пункт свого ж 1 стрілецького батальйону, служить водієм-санітаром. Однак і тут це зовсім не тилова посада.
– Їздимо на евакуації наших поранених і доставляємо їх у стабілізаційний пункт бригади. Я горджуся тим, що жоден поранений боєць не помер у моєму мікроавтобусі, хоча хлопці були й дуже «важкі», з відірваними руками, ногами. Ми рятуємо наших товаришів, і я радий, що теж причетний до цього. На жаль, іноді доводиться вивозити й загиблих… Я давно міг би перевестися в тилову частину, служити десь ближче до дому, наприклад, водієм, бо є підстави за станом здоров’я, та й мені пропонували. Звичайно, хочеться ближче до сім’ї, до мирного життя. Але буду тут, поки є сили. У нас чудовий колектив, немає дурних армійських затягів, професійне командування. Кожен знає свою роботу й виконує її. Я рідко бачу нашого комбата, але неодноразово чув по рації, як він керує бойовими операціями. Ця людина на своєму місці…
Точки евакуації, куди їздить Володимир, дуже часто в зоні ураження ворожих БПЛА або артилерії, і одного разу у фронтовому селі евакуаційний екіпаж накрили FPV-дрони.
– Розвалили хату, в якій ми ховалися, вона спалахнула. Осколки посікли наш «течик» (мікроавтобус Фольксваген-транспортер): пошкодили радіатор, вибили лобове скло. Я розумів, що треба тікати, і поки хлопці ховалися в погребі, заскочив у «течик» (на щастя, він завівся) і рвонув звідти. А потім уночі повернувся за товаришами…
Дома, на Тернопільщині, Володимира чекають рідні – дружина, син, невістка, внучка… Син, котрому 25 років, як колись батько, теж служить у поліції, в карному розшуку.
– Іноді він телефонує мені й просить поради як старого, досвідченого оперативника. І я не відмовляю. Я пишаюся, що виховав такого сина, що він теж вибрав роботу в правоохоронній системі, причому не якусь офісну, а найважчу – карний розшук.
Під час відпусток Володимир бачить колишніх колег, із котрими колись служив у міліції. Жоден із них не пішов у ЗСУ.
– Є й молодші за мене. Хтось допомагає, організовує збори для ЗСУ, але в армію ніхто не йде. Коли бачать мене, жаліються на здоров’я – хребти, тиск і інше. А дехто під 50 років став студентом (поки не ввели для людей мобілізаційного віку обмеження на другу вищу освіту). Якось сиділи разом, то один сказав: «Я не піду в ЗСУ, поки не принесуть повістку», хоча сам постійно тримає хвіртку зачиненою. Другий пояснив, що не хоче йти служити через ТЦК-шників і їхню поведінку. Хоча можна піти безпосередньо в бригаду, не обов’язково через ТЦК. Але я на них не зважаю. Особисто я зробив свій вибір, прийняв рішення, яке вважаю правильним, і це головне…
