«Ти пам’ятаєш наші зустрічі біля річки? Як яскраво світили зорі, як пахли налиті літнім сонцем трави, як ти шепотіла мені: «Кохаю»… З тих пір минуло двадцять років, а я так само пам’ятаю запах твого волосся і присмак твоїх солодких уст»…
Оксана нині успішна жінка, має дітей, онука. Часто приїжджає у село, де вони жили з бабусею, згадує свою юність. Тоді не потрібно було їй хтозна яких хоромів, достатку, розкоші.
«Ви знаєте, донині відчуваю присмак молока, яке щедро давала нам корівка Дуся, чую спів пташок, і запах ранкового лісу», – почала розповідь жінка.
Ми з Оксаною познайомились за незвичних обставин. Я їхала у відрядження, у нашому авто спустило колесо, те саме трапилося і з автівкою жінки. Тож, поки водії міняли колеса, ми розговорилися. Оксана, як тільки почула, що я – журналіст газети «Свобода», веду сторінку «Гніздечко», дуже втішилась. Вона щотижня перечитує гніздечківські історії, більше того, завжди хотіла написати нам про своє життя.
«Я – сирота, – почала розмову жінка. – Страшно таке казати, але, можливо, добре, що Бог забрав моїх батьків. З пляшкою вони не розлучалися. Доходило до того, що зо два дні нічого не їла. Вони забували про мене, про те, що мені треба йти до школи.
Бабуся жила далеко, в іншій області. І навіть не підозрювала, що у нас коїться. Ми приїздили до неї вкрай рідко, тільки на великі свята. Батьки змушували мене усміхатися і переконувати стареньку, що ми – найщасливіша сім’я на світі.
Мені саме виповнилося 10 років, мама з татом так відсвяткували, що впали в алкогольну кому, з якої вже й не вийшли.
Бабуся, коли почула, що трапилось, не могла повірити. Вона – педагог із тридцятирічним стажем, інтелігентна жінка, котра зі спиртного, окрім шампанського, нічого й не куштувала, не уявляла, що її донька була такою п’яничкою.
Забрала мене бабуся до себе. Виховувала в суворій дисципліні. Я закінчила школу із золотою медаллю, подавала великі надії на майбутнє.
Та все перекреслив він. Надзвичайно вродливий, кароокий, з чорним, мов смола, волоссям. Хлопець саме повернувся з армії. З рук не випускав гітару, а з рота – цигарку. Як Андрій дивився на котрусь із нас, молоденьких, ще зовсім зелених дівчат, серце билося так, що здавалося, вискочить з грудей. Ми готові були на все заради зухвалого красеня.
Ось і я погодилась на все… Якось після дискотеки поверталася додому сама. Йшла центральною вулицею села. Мене наздогнав мотоцикл, зупинився біля мене. Я дуже злякалася. Аж тут бачу, що за кермом Андрій. Він тільки махнув рукою, і я вже сиділа позаду, міцно обіймаючи красеня.
Тієї ночі я, наче п’яна, літала в його обіймах, втрачала свідомість від поцілунків…
Коли ми з Андрієм приїхали додому, був вже ранок. Біля нашого подвір’я стояв міліцейський УАЗ, бабуся голосила на весь двір. Я отримала від старенької добрих стусанів, а Андрія зачинили у відділку на 15 діб.
Я плакала, переконувала бабусю, що Андрій одружиться зі мною, бо кохає мене. Бабуся не хотіла й слухати. Вона вважала, що цей хлопець – не для життя. Спакувала речі, і ми переїхали у зовсім чужу мені область, на Тернопільщину, де жили її родичі. Вже тут я зрозуміла, що вагітна. Бабця не змушувала робити аборт. Згодом познайомилася з чоловіком, який полюбив мене і моє дитя. Все у нас було добре. Через два роки я народила йому сина. Тільки, знаєте, не було у мене тих відчуттів, тієї шаленої пристрасті…
Юра, мій чоловік, не хотів докладати зусилля, щоб заробити більше грошей. Він працював на заводі, отримував невелику зарплатню, вважав, що цього достатньо. А я хотіла дати дітям усе найкраще – відпочинок, навчання, одяг, іграшки. Започаткувала власний бізнес. І вже багато років займаюся підприємницькою діяльністю. Чоловік мене не зрозумів, не підтримав, ми розлучилися. Проте, діти виросли в достатку і любові, принаймні я докладала для цього максимум зусиль.
Два роки тому у телевізійних новинах побачила знайоме обличчя. Розповідали про пораненого солдата, котрий потребує допомоги. Це був мій Андрій. Я вирушила в госпіталь, привезла усі необхідні ліки. Так ми знову зустрілися. Щотижня їжджу до нього за сотні кілометрів. Діти підтримують, розуміють, а я кохаю, і це – головне».
Зоряна ДЕРКАЧ, Свобода.
