Кілька днів назад ми писали про братів-близнюків Володю і Ярослав Сімчуків, які служать під Щастям на Луганщині служать. Вони стали справжініми зірками інтернету, через свою веселу вдачу. Про те, як хлопці передають вітання своїм дружинам (теж близнючкам!) і сім’ям на Тернопільщину, бачило і читало багато людей. Сьогодні пропонуємо читачам прочитати, що писала про хлопців тернопільська преса кілька років тому.
Два брати, дві сестри — одна дорога простелилася для них
Брати Ярослав та Володимир Сімчуки обрали одну професію, одружилися на двох рідних сестрах. Вони завжди разом, завжди підтримують один одного, в них спільні захоплення і, як самі жартують, навіть хворіють однаково. Всім цим закономірностям є одне логічне пояснення — вони близнюки. Ні, не за знаком гороскопу, а народжені в один день, в одну годину, от тільки, як зізнається Володимир, він на декілька хвилин старший.
Веселі, бадьорі, сповнені почуття гумору молоді люди, міцні, треновані, витривалі бійці міліцейських спецпідрозділів, ніжні, лагідні, люблячі чоловіки, дбайливі, турботливі сини… Народилися Володимир та Ярослав 8 травня 1982 року на Кременеччині в багатодітній сім’ї. Як розповідають брати, в їхніх матері та батька від перших шлюбів вже було четверо дітей, а от народження близнят стало приємною несподіванкою. Тодішня медична апаратура не давала можливості визначити, хто прийде на світ. Вона відчувала лише серцебиття, а воно було, що називається, в унісон, тому тільки під час пологів мати дізналася, що в неї не один син, а двоє здорових, міцних малюків. Життєвий дар бути сильними хлопці підтримували фізичними навантаженнями, тренуваннями. З дитячих років займалися силовим спортом. Після закінчення дев’ятирічки постали перед вибором професії. Як близнюки, прагнули навчатися тільки разом, тож подали документи до Почаївського училища — на бухгалтерів. «Але навчання за тою спеціальністю було платним, — згадував Володимир, — тож я вирішив, що піду вчитися на кухаря: так і батькам буде легше в матеріальному плані, і мамі зможу допомагати. Бо на той час у нашій сім’ї — одні чоловіки: батько, старший брат і нас двоє. А їй одній давати раду з усіма нами було-таки нелегко».
Попереду братів чекала армія. Служба, як у всіх, ось тільки курйозів з ними траплялося більше: уявляєте — близнюки в одній роті. Ярослав пригадував, як Володимирові довелося відповідати за його невиконане завдання. У брата навіть виник конфлікт з підполковником, котрий, не розібравшись, насварив одного замість іншого. Щоправда, тоді командир наказав не сварити їх поодинці — або двох, або нікого. А уявіть реакцію військового лікаря, котрий прооперував пацієнтові апендикс, а той через тиждень знову прийшов до лікарні без жодного шраму від оперативного втручання і… з тим же діагнозом. Звідки ж було медикові знати, що насправді пацієнт не один, а їх двоє — брати.
А до курйозів, спричинених своєю схожістю, вони звикли. На уроках відповідати інколи виходив тільки Ярослав, а оцінки отримували обидва. Іспити хлопці теж ділили на двох. Піти двічі скласти, приміром, англійську, за школярською логікою, набагато легше, аніж вчити ще й історію. Так і розподіляли, хто що вчитиме і хто що успішно складатиме за себе і за брата. Мати завжди застерігала синів від таких жартів. Як підростати почали, якось навіть насварила, мовляв, дивіться, дівчат так не дуріть. Та коли через багато років жінка познайомилася зі своїми майбутніми невістками, з полегшенням зітхнула: «Ще невідомо, хто тепер кого навколо пальця обведе…» Це ж треба такому статися, що сини закохалися у двох сестер-близнят. А мати зраділа за дітей: «Кожен знайшов своє щастя…»
А юнаки росли, мужніли. Спорту не залишали, як і своїх дитячих романтичних мрій служити в спецназі. Володимирові випала нагода спробувати себе на службі в міліції. Спочатку в патрульно-постовій службі, відтак у спецпідрозділі міліції швидкого реагування «Беркут», а от Ярослав знайшов роботу у військкоматі. Тоді юнакам чи не вперше довелося бути не разом. Але внутрішній зв’язок був настільки сильним, що будь-яку невдачу, будь-які труднощі один одного вони відчували на відстані. Через три роки Ярославові теж вдалося вступити на службу в «Беркут», але недовго брати були пліч-о-пліч. Тепер Володимир — боєць «Сокола», але ж робота в близнюків таки одна: захищати людей, стояти на варті закону, служити державі. Мріється братам стати справжніми офіцерами і берегти честь мундира віддано. Ні, це не пафосні слова, юнаки справді вірять у своє майбутнє, а ще їм хочеться жити в надійній, стабільній державі, де б їхню працю і працю інших людей цінували і поважали.
Наталія БІСОВСЬКА, журналіст.
Фото Андрія ВАСИЛИКА.
«Вільне життя плюс», №81 (15089) від 07.10.2009 р.
