Гарний та сумний вірш про наших жіночок із України, які змушені працювати рабами в людей, які рідко цінують їню працю. Цей вірш поширюється серед тернопільських заробітчан із слізьми на очах…
УКРАЇНКА В IТАЛII
Йде по вулиці чужій,
Струнка, гарна жінка.
Зразу видно, люди добрі,
Що, то українка.
Вчора лиш, вона була,
У людей служниця,-
А сьогодні вихідний,
І вона цариця.
Гарно вбрана, причесана,
Фарбовані губи.
І що це, вона служниця,
Не скажете, люди.
Це, не жінка, а золото,
Що тут говорити…
Вміє шити, вишивати,
вміє і в’язати.
Та, всього, що вона вміє,
Не можна сказати…
Може випити вина
і пожартувати,
На весіллі за столом
Може заспівати.
Й детерсивів вдома хоч,
вона i не мала ,
Але, вся її посуда
I без них блищала.
На Україну в наше село
Iталійку взяти,
То, даю я, люди добрі,
голову відтяти,
Що, прийшлося б через тиждень
нам її ховати.
Бо, в Італії вона
Нічого не робила.
Лиш, дивилась телевізор
І з того втомилась.
Вранці, ще вона лежить
У своїй постелі,
Каже, в неї не болять,
Лиш одні «капеллі» (волосся).
Вип’є каву у постелі,
З’їсть зо два «біскотті»,
Сигарету закурить –
І по всій роботі.
То, полежить на дивані,
Телевізор включить,
І як він вже, вiн надоїсть,
То, служницю мучить.
Не так, склала рушники,
Пилюка на стелі.
Застелила не ту простинь,
На її постелі.
Вазу ставиш не туди,
– Їй з боку видніше.
Треба трошечки туди,
А, може лівіше.
I підлога не блищить,
Бо, добре не мила,
Певно, знову не дала,
В воду детерсива.
Однак ходить до обіду,
Бо, час вона має.
Бо, ж сама вона не робить,
Лиш нерви тріпає.
Так і хочеться не раз,
Такій господині ,
Взяти «скопу» і пройтись,
У неї по спині.
Приготує за годину
Обід з фабрикатів.
За обідом тільки зирка,
Чи, їсиш багато.
Скільки п’єш води стаканів,
Бо, ж така розтрата.
Ложки викине в сміття,-
Йде відпочивати.
Йде «Яга», нарешті в ліжко
І лягає спати,
Тобі, треба по обіді
Все попрасувати.
Сорочки, труси, шкарпетки,
Від мештів шнурочки,
І рівненько поскладати
Носові платочки.
Й не забути о четвертій
Каву їй подати,
Бо, забудеш, то уже,
Не прийдеться спати.
Буде пиляти «перке»,
А, хто його знає.
В нас належачи ніхто,
Їжі не приймає.
Потім прийдуть діти з школи,
Пропаща година..
Бо, пуста й не вихована ,
Тут, кожна дитина.
Писки, вереск, завивання,
Ніби, у звіринці.
Отаке, тут приходиться
Терпіть українці.
То, ударить тебе в ногу,
То, язик покаже.
А що так, робить не можна,
– Сеньйора не скаже.
Хай вони, хоч би святих ,
Із стін познімають,
Тільки хай вони вже їх,
Зовсім, не чіпають.
Мабуть, тому і на старість
Їх діти кидають.
I наймають українок,
– Хай їх доглядають.
Стара хвора італійка
Нам руки цілує.
Українка її миє,
Вдягає, годує.
Її діти, на поріг,
Лиш зайдуть до хати,
«Тутто бене» (все добре),
– І мерщій із хати тікати.
Має четверо дітей-
Синів й доньок має,
А сьогодні українка,
Ii доглядає.
Тож, зберіться по «євраці»
Усі італійці,
І поставте пам’ятник
Нашій українці.
I встеліть усе підніжжя,
Лавром і квітками.
Вона його заслужила
Своїми руками.
Поклоніться їй у ноги,
– Вона заслужила,
Усю вашу Італію ,
Підмела, помила.
