У силу певних історичних обставин, в суботу напередодні дня пам’яті святого Димитрія Солунського, в традицію Української Церкви увійшла практика поминання усіх від віку померлих отців і матерів наших. Про це згадує ще митрополит Петро Могила в своєму відомому «Требнику». Раніше на Русі цього дня поминали лише воїнів, котрі віддали свої життя на полі битви. То ж не дивно, що інші Помісні Церкви такого звичаю не знають. Із плином часу, в димитрівські суботи почали молитовно згадувати й всіх інших померлих, не лише військових. Таким цей день зберігся і до наших днів.
Одним із найбільш складних богословських питань, що має значення не тільки для теорії християнського життя, але й для його практики, є питання загробної участі людини. Сьогодні чимало псевдоцерков, начебто з допомогою Святого Писання, заперечують можливість існування вічного життя по смерті. Одні з них заперечують існування душі, інші – пекла, інші – вводять окрім раю та пекла ще якісь особливі потойбічні місця, ще інші – відкидають можливість спілкування та нашого впливу на долю покійних людей у вічності.
Найкращим доказом Божественного походження Православ’я є те, що його віровчення ґрунтується безпосередньо на істинах Святого Письма, а разом із Священним Переданням, вони складають одне, гармонічне та неподільне ціле – живий досвід Церкви. Таким чином можна стверджувати, що лише ту Церкву можна вважати Істиною, у якої зовнішні обряди та віровчення не суперечать духу Святого Писання, а підтверджують і підкреслюють його.
Рамки нашої розмови, на жаль, не дають нам можливості детально розглянути всі необхідні в такому випадку свідчення Священної науки Церкви з цього приводу. Однак, все-таки, ми дуже коротко, майже тезово, згадаємо про найважливіші догмати віри, пов’язні з реальністю потойбічного життя.
Святе Писання вчить про те, що після смерті людина не перестає існувати як особистість, але продовжує своє існування в іншій реальності, що поки для людей є незбагненною, але від цього – не менш реальною чим наш видимий, фізичний світ ( 1 Кор. 2:9).
Потойбічний світ неоднорідний по природі. Він поділяється на дві принципово різні частини: рай та пекло.
- Рай, або ж Царство Небесне, це те місце або стан, що очікує людей, котрі вибрали любов та її втілення, основною цінністю свого життя (Рим. 14:17).
- Пекло – навпаки – призначене для диявола та його слуг (Пс.25: 9, 27:3 ).
На кожну людину по смерті чекає Суд Божий (Мф. 25:13), на якому вона відповідатиме за прожите життя (Мф.24:46). Також ми знаємо, що їх буде два. Перший – одразу по смерті (Євр.9:27). Він не остаточний. Другий буде при кінці світу (Мф.24:29-30). Також ми знаємо, що Бог дозволяє людям на землі, ще за життя, піклуватись за померлих, та чинити добрі справи у їхню пам’ять, заради зцілення душі та спасіння, що може повпливати на посмертну участь людини (Сирах 7:36, Як.5:16).
Із погляду Бога, люди не вмирають, а просто змінюють форму та місце свого буття – для Нього всі живі (Лк.20:38, Рим. 14:8) . У своїх молитвах ми звертаємось до Спасителя, в чиїх руках ключі від раю та пекла (Об.1:18). В іншому місці Він обіцяв Своїм учням чути та задовольняти їхні молитви (Ін.14:13-14).
У Святому Письмі зустрічаємо чимало місць, котрі показують нам, що люди віддавна молилися за померлих. Так, молилися сестри про свого померлого брата Лазаря (Ін. 11:21,32-40). Молився пророк Варух (Вар.3:4-5) та Юда Маккавейський (2 Мак.12:43-45). На молитовну згадку про померлих навіть влаштовували особливі трапези на гробах (Сир.7:36, Єрем.16:7,Тов.4:17) або постили (1 Цар.31:13; 2Цар.1:12). Апостол Павло молився про померлого Онисифора (2 Тим.1:18).
Отже, існує багато свідчень того, що як у Старозавітній, так і в Новозавітній Цекрві, святі та праведні люди молилися за померлих та заповідали так молитися іншим (Як.5:16; 1 Тим.2:1)
Якщо у вас нема змоги відвідати службу, я можу за вас і ваших родичів помолитися. Це цілком безкоштовно.
Для чого поминати у молитвах тих, хто вже помер?
Для того, щоб виконати свій християнський обов’язок і явити любов тим, хто сам собі допомогти вже не може. Ми знаємо, що померлі люди з часу упокоєння очікують на свою вічну участь. Самі собі вони допомогти вже не можуть, і нічого самостійно змінити у своїй подальшій долі – теж. Але це можемо ми – живі. Тому в пам’ять про них ми творимо молитву, милостиню, піст та інші добрі діла чим протягуємо руку допомоги потребуючим. Одночасно з цим, наші молитви за ближніх роблять інше диво. Вони мають властивість розм’якшити наше черстве та згрубіле серце, і одночасно допомагають і тим людям, за яких ми молимось, і нам самим.
Як нинi поминають померлих?
Церква навчає, що Господь не погордує жодною благою справою, яку ми чинитимемо для спасіння наших ближніх. І не має значення, чи ці ближні ще живі, чи вже померлі. Тут на першому місці, звичайно, стоїть загальноцерковна молитва. Для спасіння душі людини має величезне значення її участь у Святих Таїнствах. Тому, найперше та найважливіше – це поминання імені живих або померлих під час Божественної літургії, та на Проскомідії, що їй передує. Поки людина жива, вона має можливість самостійно приступати до Євхаристії. А коли померла, то її родичі, друзі, чи навіть вороги, можуть замовляти особливі поминальні богослужіння в її пам’ять, накладати з благословення духівника на себе піст, творити милостиню та інші добрі справи. Все це може допомогти душі померлих.
Що таке Парастас та Панахида?
Парастас – (з грецької – клопотання) це особливий богослужбовий чин, котрий відправляється за померлими православними християнами. Інша його назва – Велика панахида. Згідно церковного уставу повинен відправлятися під час всенічого бдіння всіх батьківських субот, що на практиці, зазвичай, відповідає вечору п’ятниці.
Панахида – (з грецько- всенічна молитва) інший, дещо скорочений чин, під час котрого молитовно згадуються померлі, і в надії на милосердя Боже випрошується їм прощення провин та блаженне вічне життя. Звершується вона у різний час: і до погребіння, і на 3,9,40 дні по смерті, у день народження, іменин та на річницю смерті.
Чому люди приносять до церкви хлiб?
Традиційно хліб, вино та єлей – це ті речі, що з давнини приносили в храм, як пожертву. Все це раніше було потрібно для звершення богослужінь. У наш час це також потрібне, але сьогодні в церкві використовується і вино, і хліб, і єлей багато кращої якості, ніж ми використовуємо удома. Тож, не втрачаючи свого символічного значення, все принесене на панахидний столик розділяється між кліром та прихожанами храму, як милостиня в ім’я прощення гріхів новопреставлених рабів Божих.
Чи завжди потрібно щось приносити?
Зазвичай, віруючі люди навіть не маючи достатньо богословських знань, вже на інстинктивному рівні відчувають потребу скласти пожертву на храм, і таким чином подякувати Богу за Його милосердя та матеріально підтримати Церкву. Так само, цілком природною є пожертва в наміренні покійної людини або грошима, або певними продуктами. Звичайно, якщо хтось цього не зробить, з храму їх ніхто не вижене. Слід лише пам’ятати, що головне не лише, як багато ми будемо жертвувати, але з яким серцем. Очевидно, що коли ми будемо жалкувати про свої гроші, чи навпаки – неймовірно пишатись собою від власного благочестя – це може принести протилежний результат.
Не минаймо храму, в якому повсякчас твориться молитва за наших померлих!
Протоієрей Євген Заплетнюк
м.Тернопіль.
Обговорення