Років 15 тому, досліджуючи українські місця в Польщі, мені довелось побувати у Білостоці, що на Північному Підляшші. Там у православному храмі я раптом почув українську мову, якою пошепки спілкувались три молоді монахині. Та на висловлене мною приємне здивування, що я аж так далеко зустрів українок, черниці категорично заперечили. Одна відповіла, що вважає себе полькою, бо вона – громадянка Польщі. Інша запевнила, що є білорускою, оскільки ці землі колись (востаннє 1939-1946) входили до складу Білорусі й там мешкає багато білорусів. А третя взагалі заявила, що є “тутейшою”, бо вона тут народилась й звідси походять її батьки.
Ось так дивно ідентифікують себе українці за національністю у сусідній Польщі. Подібна картина спостерігається й серед етнічних українців на Берестейщині в Білорусі. Скажімо, поблизу Кобрина, де у селах досі розмовляють українською мовою, місцеве населення себе визначає не інакше як тими ж “тутейшими” або в крайньому разі білорусами. Звісно таку низьку національну свідомість на українських етнічних землях за межами сучасних кордонів України можна списати на асиміляційну політику місцевої влади та незадовільну діяльність українського МЗС. Але й у самій Україні, яка у війні з РФ відстоює свою ідентичність, в питаннях національності є дуже багато невизначеностей та перекручень.
Відомо, що слово “національність” походить від латинського “natio” й означає “народження”, “походження” або “народ”. Звідси, сам термін “національність”, за визначенням ШІ, це – приналежність особи до певної нації чи народу, що характеризується спільними культурними ознаками (такими як мова, звичаї), а також усвідомленням своєї національної ідентичності та зв’язку з цією спільнотою. Національність може бути як офіційною класифікацією, так і самоідентифікацією людини, що ґрунтується на почутті належності до певної групи, незалежно від громадянства. Водночас політична ідеологія націоналізму, який і є породженням самої нації, розглядає національність як кровно-духовну спільноту мертвих, живих та ненароджених.
Не слід плутати національність з громадянством. Скажімо, росіянин за національністю, який переїхав з Росії й отримав українське громадянство – не стає від цього українцем за національністю. Адже, громадянство визначає правовий зв’язок особи з державою, а національність — приналежність до етнічної спільноти. Тут слово “етнічний” – від “етнос”, що походить з давньогрецької мови, але також означає народ. У визначенні ШІ етнос це – стійке соціальне угруповання людей, яке історично сформувалося на певній території та об’єднане спільними ознаками: мовою, культурою, усвідомленням власної єдності та відмінності від інших етносів, а також спільним походженням чи міфом про нього. Оскільки в англійській – універсальній мові міжнародного спілкування слово “nationality” одночасно перекладається як “національність” та “громадянство” й аби уникнути плутанини тепер замість терміну “національність” все частіше використовують “етнічне походження” (ethnic origin).
Достатньо сьогодні й спекуляцій на темі самої нації. Сучасні “політологи”, що перебувають на службі так званих глобалістів, вигадали навіть такий собі покруч як “політична нація”. Так як вода є мокрою, а олія – жирною чи масло – масляним, так і нація може бути тільки етнічною. А термін “політична нація” використовують лише окупанти чи загарбники аби виправдати свою агресію проти того чи іншого народу. Для прикладу у формулювання “українська політична нація” вони вкладають своє розуміння, коли в українській державі на ключових посадах домінують представники будь-яких національностей крім українців.
Так, тепер в Україні в документах немає згадки про національність. Нащадки радянських окупантів добре підготувались, забравши “п’яту графу”, аби в часи так званої приватизації майна чи розпродажу землі раптом не виявилось, що українцям за національністю там практично нічого не належить. Ці нові “пани” чи радше “господа” аби зберегти свою власність, впливи та владу готові стати під українські державні символи, одягнути вишиванки, ба навіть заговорити на публіку українською мовою й бити себе в груди та верещати, що вони – українці: лиш би не втратити награбоване. Пам’ятаєте, як олігарх чи то пак злодій в законі, єврей Ігор Коломойський з цією метою натягнув на себе футболку з написом “жидобандерівець”?! Чим швидше ми розпізнаємо лжепророків, які приходять до нас в овечій одежі, а всередині є хижими вовками, тим швидше правда визволить нас.
Тому встановлення справжньої національності тієї чи іншої особи, яка передусім претендує або вже обіймає ту чи іншу керівну посаду в Україні, є вкрай важливим. Адже за національною приналежністю можна легко спрогнозувати поведінку людини. Скажімо, саме українці за національністю, будуть дбати про розбудову української національної держави, адже таким чином ми реалізуємо своє право на самовизначення. В представників інших національностей свої держави вже є. Українці менше за інших схильні до корупції, бо це наша земля й наша держава, а інші народи часто сприймають Україну просто як територію для ведення бізнесу, наживи, збагачення, грабунку тощо. З цих самих міркувань серед українців незрівнянно менше колаборантів. Лише українці зміцнюватимуть державність української мови, розвиватимуть українську культуру, дотримуватимуться українських звичаїв і традицій, напишуть врешті-решт свою справжню історію. Інші національності дбатимуть передусім про задоволення своїх національно-культурних потреб.
Так, але як встановити справжню національність особи, якщо це не зазначено в офіційних документах? Єдиним методом тут залишається етимологія (походження) прізвищ й додатково імен та по батькові. Скажімо, росіян легко визначити за характерними закінченнями прізвищ на –ов, -єв, -ін. Є тут звісно й винятки, коли українцям, зокрема, царською або радянською владою примусово змінювали прізвища на російський лад. Нас, українців також встановлюємо за типовими українськими прізвищами на –енко, -ук, -юк. Важливо аналізувати не тільки закінчення, але й корінь слова. Для прикладу, Хрущов – українське, але зросійщене прізвище, оскільки слово хрущ – типово українське. Російською ж це прізвище звучало б як Жуков. Складніше з єврейськими прізвищами. Чимало євреїв з метою самозбереження змінювали свої прізвища на російські або українські. А так – традиційно єврейські прізвища схожі на німецькі із закінченням на – ман, – берг. Кримськотатарські ж прізвища мають свої характерні корені та закінчення (- хан, – бей, – заде), але також часто за закінченнями схожі на російські ( -ов, – єв).
Звідси напрошується простий, але логічний висновок. Сьогодні, коли йде війна за саме існування української нації й під загрозою перебуває молода українська державність, ми українці не маємо права нехтувати питанням національності. Не дарма, навіть в Конституції України зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за етнічною ознакою. Тим паче, що за визначенням ЮНЕСКО Україна є моноетнічною державою – українці складають понад дві третини населення. Тому й українці мають домінувати у всіх органах влади та бізнесу. А для забезпечення цієї норми представництва законодавчо слід закріпити вимогу для кожного, хто претендує на керівні посади в органах влади або вже обіймає їх чи має намір балотуватись до рад різних рівнів чи володіє великим бізнесом – зазначати в анкетах свою національність, попередньо довівши це походженням своїх батьків, дідів та прадідів. Оприлюднення таких даних стане запорукою демократії, себто влади українського народу, де українці за національністю відповідно до перепису населення 2001 року складають 78 %.
Ростислав Новоженець
