Про Шевченка написано дуже багато, але є цікаві епізоди із його життя, про які ми ще дуже мало знаємо.
9 березня – день народження Тараса Шевченка – доречна нагода укласти список малознаних фактів про поета. Про Шевченка написано дуже багато: і праць, які є інтерпретаціями, своєрідним прочитанням його корпусу текстів (“Шевченко як міфотворець” Григорія Грабовича, “Шевченків міф України” Оксани Забужко, праці Євгена Сверстюка та Івана Дзюби), і біографічних досліджень (найпопулярніше – життєпис, створений Олександром Кониським). Є Шевченківська енциклопедія. Немає поки що сучасної белетризованої біографії митця, а вона точно стала б бестселером – найвідомішою дотепер залишається роман Оксани Іваненко “Тарасові шляхи”.
Пропоновані 5 малознаних епізодів із Шевченкового життя – це цікавинки, які не вивчають у школі.
Викуп із кріпацтва: альтернативна версія
Петро Мартос, який фінансував видання першого “Кобзаря” 1840 року, наводить відмінну від традиційної версії історію викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Якось художникові-кріпакові один генерал замовив свій портрет. Намалював художник гарно і, що важливо, дуже схоже. Але в житті генерал був некрасивим, а отже, реалістичну роботу приймати відмовився. Тоді Шевченко переробив картину: зафарбував генеральські атрибути, намалював натомість рушника і інструменти для гоління і віддав роботу у цирульню як вивіску. Розлючений генерал запропонував Енгельгардтові викупити кріпака. Розуміючи, чим це може закінчитися для Тараса, Жуковський вмовив імператрицю прохати Шевченкового власника призупинити перемовини з покупцем – а на знак подяки імператриця захотіла, щоб Карл Брюллов нарешті докінчив давно розпочатий портрет Жуковського, який і був потім розіграний у знамениту лотерею.
Запорука успіху дебютної книжки – талановитий редактор
Український поет Євген Гребінка, він же – автор всесвітньовідомого романсу “Очи черные”, справив величезний вплив на молодого Шевченка. Він відіграв значну роль у формуванні кола читання – а отже, й світогляду! – поета. Саме з його легкої руки Шевченко читає “Енеїду” Івана Котляревського, “Історію Русів”, твори Квітки-Основ’яненка, а також дізнається про саму можливість існування друкованого народнопісенного слова – і що добре відомий йому фольклор зараз у моді та в пошані. Ці ідеї Шевченко геніально сприйняв, засвоїв та розвинув у перших своїх творах.
Читайте також: Читай “Кобзаря”: метро у Києві возитиме читачів Шевченка безкоштовно
Крім того, зверніть увагу: у “Кобзарі” 1840 року – всього лишень вісім творів, але кожен із них є, по суті, вивершеним діамантом. Їхня послідовність також ретельно продумана. Омелян Пріцак у праці “Шевченко – пророк” припускає, що саме Гребінка був редактором і співупорядником дебютної книжки. Він же переконав Петра Мартоса фінансувати перше видання “Кобзаря”.
Пияцтво?
Відома цитата з листа Тургенєва до Герцена: “Скажи два слова в “Колоколе” о смерти Шевченка. Бедняк уморил себя неумеренным употреблением водки”. Тургенєв був особисто знайомий з Шевченком, крім того, у них були спільні друзі, наприклад, сім’я Опанаса Марковича (про що зауважує Михайло Драгоманов), тож інформацією володів, очевидно, з перших уст. Утім, у спогадах іншого доброго знайомого Шевченка, Миколи Костомарова, віднаходимо цілу низку прикладів, які нібито мають свідчити на захист митця. Костомаров, мовляв, безліч разів бачив, як Шевченко випиває, і то неабияк випиває (“десяток склянок чаю з додаванням рому”), але лише раз зустрів поета по-справжньому п’яним (і то у більш пристойному вигляді, аніж решта компанії, яка його супроводжувала). Тож така репутація Тараса спричинена радше його стійкістю до алкоголю.
А полковник Косирев, згадуючи про період служби Шевченка у Ново-Петровському укріпленні, пише, що від пригощань художник не відмовлявся, частіше пив у гостях, ніж своїм коштом, і міг впитися до того, щоб заснути просто в домі господарів. Одного разу молодь поклала Шевченка на двері і, співаючи церковних пісень, носила його у такому вигляді, відповідаючи цікавим: “Шевченка хоронимо!”.
Остання любов
Фантазія про одруження не полишала Шевченка протягом усього життя. Останньою дівчиною, яку він серйозно розглядав на роль дружини, стала Ликера Полусмак. Вона спершу прислужувала у його друзів Карташевських і, убрана в український стрій, виконувала насамперед декоративну роль; потім служила наймичкою у Кулішів. Шевченко нею зацікавився, спалахнув пристрастю. Самій же Ликері він подобався, але не більше. Вона весь час вагалася, і ця непостійність підкріплювалася намовинами з боку панів, які в певний момент вирішили, що Шевченкові потрібно підшукати іншу, серйознішу, наречену. “Сибіряк” – ось яке визначення найбільше лякало Ликеру. Про це говорили пани, це підкріплювалося і численними історіями, які розказував поет, згадуючи своє минуле. Мався на увазі досвід заслання, куди потрапляють за різні провини і повертаються травмованими, надламаними особистостями. Велич поета Ликера не усвідомлювала і, певно, не замислювалася, як почесно було б стати його вдовою (жаль за такою втраченою можливістю прочитується у її спогадах).
Чому тернопільські чоловіки бояться ходити біля військомату?
Після розриву з поетом – Ликера проміняла його на лакея – дівчина працювала перукаркою, далі вийшла заміж, разом з чоловіком вони відкрили перукарню у Царському селі. Мали багато дітей. Проте чоловік пив, а одного разу кинув у вогонь грубки Ликерин портрет, намальований Шевченком. Крім того, Ликера добре шила, мала учениць. Шиттям заробляла й у Каневі, куди переїхала після смерті чоловіка у 1905 році. У останні роки життя вона доглядала могилу Шевченка. Місцеві її так і називали: Шевченчиха. Це і дратувало жінку, і лестило їй.
Перепоховання
Художник Григорій Честаховський опікувався перепохованням Тараса Шевченка навесні 1861 року. Відбувалося все пишно: ще на шляху до Канева за труною рухалися процесії, а коли її залишали у церквах на ніч, то туди приходили діячі місцевої громади. А в Орлі труну супроводжували духовенство зі співом релігійних пісень, військовий оркестр, що грав малоросійські мотиви, та гімназисти. В Україні збиралися натовпи: на труну тут чекали заздалегідь, приймали з урочистостями. Після поховання розпочалося справжнє паломництво. До речі, саме Честаховський наполіг на похованні Шевченка на Чернечій горі, а не біля церкви у Каневі, як хотіла його родина. Саме розпорядникові спало на думку, що добре було б насипати могилу – він же цю ідею власноруч і втілив, узгодивши з місцевою владою (окремий виграний бій із бюрократією!), а потім організував додаткові масштабні поминки вже влітку, після освячення місця поховання.
Сам Честаховський похований у Качанівці, куди його тіло з Петербурга наказав перевезти поміщик Василь Тарнавський; він же поклопотався, щоб насип на могилі друга був майже таким же, як і у Шевченка.
Про це пише ТСН
