Василя Шевчука, який загинув пiд Бахмутом, називали легендою краю. Вiн був рекордсменом, бiгав марафони, заснував у рiдному Хоростковi спортивно-оздоровчий комплекс з вiдкритим басейном та тренажерами, де дiти та дорослi могли займатися безкоштовно.
Для багатьох людей новина про трагiчну загибель українського рекордсмена стала неймовiрним шоком i потрясiнням. Пiсля смертi Василя його донька Тетяна опублiкувала вiдкритий лист до батька в соцiальнiй мережi. Кожен рядок, кожне слово цього листа дошкуляє до самого серця, зворушує до слiз.
“Для тата.
Ти мiй Герой! А нещодавно героїнею для тебе була я.
Ти дуже мною гордився i я знаю, що будеш гордитися звiдти! Я буду сильною, я не здамся, бо я вся в тебе
Рiк 2020. Осiнь. Жовтень мiсяць. Ще цей перiод називають cancer month. (Завжди було страшно чути цi слова.)
Коли всi боялись померти вiд вiрусу Корона, я боялась померти вiд раку.
Ультразвук. Мамограма. Втрачаю свiдомiсть та нiмiють ноги вiд страху. Бiопсiя. Дiагноз: «breast cancer her2 positive stage2.»
Злоякiсна пухлина молочної залози 2 стадiї.
Шок, бiль, страх, пошук онколога та хiрурга. Пiдготовка документiв та здача енних аналiзiв, безкiнечнi медогляди.
Листопад. Перша операцiя. Пiдшкiрна порт-система для хiмiотерапiї готова.
17 листопада. Перша хiмiя. 6 годин капання.
Через пару годин жахливi болi в тiлi. Хотiлося вити вiд болю, вiд страху, з розпачу.
Два тижнi хiмiя вбивала все здорове в мому органiзмi та давала всi можливi побiчнi ефекти. На третiй тиждень ставало легше. Почало випадати волосся. Пiдстриглась.
Наступна хiмiя. Брат поголив менi голову. Стрес. Вiдчай. Почали вiдмовляти ноги, злазити нiгтi, алергiя навколо очей, втрачався зiр, chemo belly, пропадали м’язи, бiлiло тiло, кров з носа, слабкiсть, металевий смак їжi, припливи, менопауза в 29. Кожнi 21 день новий сеанс хiмiї та новi побiчнi ефекти. 6 сеансiв сильної хiмiї отримало моє тiло. Потiм ще 15.
Здавалось, що я просто помираю кожного дня. Не було сил нi вставати, нi ходити, нi пiклуватись про себе.
Лише пiдтримка чоловiка та рiдних допомогли менi витримати цей невимовно важкий шлях.
Ти завжди казав: «ще трошки, доню, ти мусиш, завтра буде краще.»
Ми складали вiршi та порiвнювали чий кращий. Ми згадували вiдомих та простих людей, якi, попри недугу, залишались сильними та мотивували iнших. Ти розказував смiшнi iсторiї, щоб я вiдволiкалась. Ти зi мною плакав, пiдтримував, вiрив, що я зможу. А ще, ти жартував, що в мене тепер два днi народження i моє життя стало цiннiшим на 3 мiльйони доларiв. Часто я казала, що в мене все добре i менi краще, щоб не було гiрше тобi. Але потiм я дзвонила мамi i ревiла гiркими сльозами, шукала вiдповiдi чому я i за що. Я дуже боялась, що не зможу тебе бiльше побачити, обiйняти, показати свої шрами, показати свої фото без волосся.
Тому брала себе в руки i боролась далi.
Крики, сльози, думки про самогубство, страх смертi стали моєю денною рутиною. Довгi сеанси з психологом допомагали.
Друга операцiя, важка, тривала 4 години.
Double mastectomy. Мiсяць реабiлiтацiї та страшних мук. Знову нестерпний фiзичний бiль.
Також, удалили сiм доброякiсних лiмфовузлiв (думали злоякiснi)i я чую новий дiагноз. Не здатнiсть повнiстю пiднiмати руки вверх. Сеанси зi спецiалiстами. Нестерпний бiль.
Я починаю сама розробляти руки. День за днем були кращi результати. I ось, на обстеженнi, я показую майже iдеальний результат рухливостi рук. Всього за мiсяць. Ще через пару тижнiв я повертаюсь на тренiровки та досягаю ще кращих результатiв.
Через 5 мiсяцiв наступна операцiя. На жаль, невдала, через некомпетентнiсть хiрурга. Знову розробляю руки. Шукаємо iншого пластичного хiрурга.
24 лютого. Так, саме в цей день, коли росiя напала на мою Україну, я їхала на останню операцiю. Нiколи не забуду той день. Ще бiльший страх, страх за батькiв, страх не прокинутись вiд анестезiї i не почути рiдних.
Досi згадуємо, як прокинувшись пiсля анестезiї, першим, що я спитала в медсестри, було, чи не закiнчилась вiйна.
Тодi, страх був лише за рiдних в Українi.
Я не могла повiрити, що мої муки ще не закiнчились, так як надiялась, що 24 лютого моя «вiйна» закiнчиться. Але москаль принiс iншу бiду.
В Українi повномасштабна вiйна!
Через пару днiв пiсля операцiї, з дренажами з двох сторiн, я їду в Вашингтон на український мiтинг, щоб пiдтримати Україну!
Я вистояла до кiнця, зцiпивши зуби вiд болю в тiлi.
Наступнi тижнi ми з чоловiком вдень i вночi пакували посилки з допомогою для України. Згодом, долучились iншi та хоросткiвчани.
Нам вдалось отримати бiльше 9 палетiв медичної допомоги вiд лiкарнi, в якiй я лiкувалась. Переживання за рiдних та друзiв в Українi, були сильнiшими, нiж бiль пiсля операцiї.
Я знову розробляю руки, через мiсяць повертаюсь на тренiровки, щоб покращувати результати рухливостi рук та повернути тiло в форму.
(Зараз рухливiсть двох рук 100%.)
Ти хотiв прилетiти, але сказав, що спочатку виконаєш свiй обов’язок перед Україною. Я називала тебе егоїстом, а люди – Героєм. Ти обiцяв бiгти марафон в Нью-Йорку. Ти обiцяв повернутись живим. Ти обiцяв пiти в гори всiєю сiм’єю. Ти обiцяв зробити все можливе, щоб ми мали куди повернутись. Я знаю, що так i було. Ти завжди казав, що пiдеш перший, закривши собою молодшого. Ти завжди будеш прикладом у всьому для мене, моїм Героєм. Твоя любов до життя вражала всiх. Ти передав менi любов до спорту, i, завдяки сильнiй фiзичнiй пiдготовцi, моє тiло витримало 21 сеанс хiмiотерапiї.
Ти пишався мною! Ти завжди знав, що я сильна духом i не боюсь викликiв долi. Я буду сильною далi: для чоловiка, для мами, для брата. Буду любити життя так, як його любив ти.
Сьогоднi, 17 березня, я готуюсь до свого першого забiгу, про який так i не встигла тобi розказати, а тебе готують до похорону.
Минулого року, в лютому, ти присвятив менi свiй рекорд, пробiгши дистанцiю без верхнього одягу. Цей рекорд має особлливе значення для мене. Таким чином, ти показав свою пiдтримку та гордiсть за мене.
В недiлю, 19 березня, в день твого похорону, я присвячую тобi свiй перший забiг. Через сльози i бiль я зберу себе докупи, як ти тодi, тату.
Люблю тебе, мiй небесний ангел!
Оберiгай мене з небес”, – пише Тетяна.
