Тернопільський священик Євген Заплетнюк у коментарі для видання Українського благодійного фонду розповів, що таке справжня благодійність.
Що таке благодійність загалом і для Вас особисто які вона має прояви?
Благодійник – це людина, яка робить добро. І, насправді, не так уже й важливо, яким саме способом це робити: грошима, часом, увагою чи добрим словом. Важливо інше. Кожна без винятку людина повинна пам’ятати, що благодійність – це ознака норми. Ми часто забуваємо про те, що людина, як всякий високотехнологічний і складний пристрій може бути «справним», а може бути «поламаним». Коли вона не живе так, як її було сконструйовано та заплановано Творцем – вона не є повноцінною, здоровою, нормальною. Серед ознак людської норми – наше внутрішнє бажання чинити добро своїм ближнім, співчуття, здатність на самопожертву та праця, не очікуючи за неї нагороди, лише в ім’я добра, заради Бога. Тож, немає нічого дивного в тому, що поруч із постом і молитвою, Церква вчить чинити милостиню, як обов’язкову умову спасіння. Ми знаємо, що спасти душу не роблячи добрих справ неможливо. Ти можеш наговорити десятки томів чудових слів про свої чудові риси, але якщо ти не дав нікому й ніколи нещасних п’ять гривень, то всі твої слова = нулю.
Це прерогатива лише відомих і багатих і їх соціальна відповідальність?
Ви напевне самі не раз бачили конкурси краси, де моделі під час інтерв’ю обіцяють у разі своєї перемоги зайнятися благодійністю? Насправді, вони лукавлять. Для того, щоб робити добро ближнім не потрібно бути багатим. Для цього достатньо бути добрим. І про це треба частіше нам з вами пригадувати, кожного разу плануючи свій родинний бюджет чи навіть перебираючи в шафі старі речі. Хіба скнара зможе віддати навіть щось старе, щось таке, чим він сам давно не користується? Ні, не зможе. Жадібному шкода навіть того, що йому не потрібно. І це в той час, коли щира душа зніме з себе останню сорочку, якщо це буде потрібно ближнім. Вміння співчувати та спів страждати ознака лише здорової, «нормальної», духовної особистості. Чимало з нас і наших сучасників на таке взагалі не здатні. Вони в принципі не розуміють, про що ми зараз говоримо.
Це треба робити “тихо” чи ця справа вимагає розголосу?
З точки зору людини невіруючої про свої добрі справи потрібно розповідати всім на світі, щоб отримати від людей хоч якусь нагороду. Власне, для багатьох людей їхнє добро ближнім саме цим і мотивоване. Вони хочуть отримати зі своїх добрих справ певні «прибутки». Звісно, не обов’язково матеріальні. Для віруючих навпаки – добрі справи це наша з Богом таємниця. Лише Він повинен знати про те, що ми робили. Ми віримо, що Бог дасть нам нагороду, якщо ми її заслужимо. І ще знаємо, що двічі за одну працю ніхто не отримує плати – або від людей, або від Бога. Тому, християни приховують свої добрі справи, знаючи, що роблять їх не тому, щоб їх хвалили люди, а тому, що така є воля Божа.
За матеріалами: Український фонд допомоги
