Це була дорога на творчий вечір до романтичного міста Тернопіль. Кінець травня, рахівський потяг. Я знову не встигла завчасно купити нормальні квитки, тому справедливо розмістилась в заповненому спекотному поїзді на боковій полиці в кінці вагону-плацкарту. Мій попутник – молодий хлопець в спортивному костюмі, з великою пляшкою пива, що справляє неоднозначне враження. Він одразу познайомився з усіма сусідами, тому поїздка не обіцяла бути нудною. Його звати Вова.
Так склалося, що я багато подорожую. Метро, потяги, маршрутки. Коли дорога по місту на роботу чи навчання триває 1,5-2 години – її інакше, ніж подорожжю, не назвеш. Отже, проводячи чимало часу у транспорті – традиційно читаю. Так і цього разу, виїхавши засвітла, тішила себе думкою, що хоч дорога і триватиме 7 годин, я присвячу цей час Ярославу Гашеку і його бравому солдату Швейку.
Але тільки-но я відкривала книгу, у Вови одразу виникало до мене питання. Його жага до спілкування мене зацікавила, і тоді, глянувши йому в очі, в голові промайнула думка, що цьому хлопцю є що розповісти. Певний час ми спілкувались, говорили про різне, а потім він раптово вирішив показати мені свої шрами на ногах – страшні підсохлі виразки. Вова пояснив, що то від вапна, бо він робить ремонти у новобудовах. Я мимоволі засмутилася, бо Швейк мені був значно цікавіший, ніж балачки ні про що, і тому подальші Вовині спроби завести розмову почали мене дратувати. Аж раптом він випалив: “Думаєш, люди цінують тих, хто пішов в АТО?”. Відчувши, що розмова набуває нового змісту, відповіла, – “Думаю, що так”. А він мені: “А я думаю, не цінують”. І трохи згодом додав: “Додому їду, з війни”.
Далі все було, як у кінематографі. Ми говорили і говорили, він пригощав мене чаєм і солодощами, розповідав усе, що наболіло, все, про що вже не міг мовчати. Розказав, як однієї ночі, коли він був на чергуванні, на них напали. Він настиг ворога, коли той намагався проникнути у казарми, де спали наші хлопці, і ліквідував його без жодного пострілу. Казав, що та сцена тепер сниться йому щоночі, і він прокидається у холодному поті, тому майже не спить. Розповів, як старенька бабця принесла їм на блокпост пакет з їжею та підірвалася своєю ж гранатою. На щастя, хлопці вижили, але деякі отримали контузію.
Тієї ночі я почула багато правди про війну. Вовині виразки на ногах насправді були шрамами від осколків, які йому по-живому виймали, заливаючи спиртом, бо не було можливості дістатися шпиталю. Я ловила кожне його слово, емоцію, спогад. Декілька разів впродовж розмови він ледь не зірвався у відповідь на хамство п’яного бидла у вагоні, але стримувався, розуміючи наслідки.
Війна змінює. Вона залишає шрами, найстрашніші з яких за межами тіла. Вони невидимі для чужого ока, але нестерпні для самої жертви – рани душі. Все побачене, пережите – спогади. Поцілунки війни. Гіркувато-солоний присмак крові і диму, очікування і розчарування. Те, що бинтами не замотаєш, і ліками не зап’єш.
Ми говорили з Вовою, що над нами всіма збирається нова сіра хмара – неприйняття. Ми захоплюємось подвигами наших героїв, які на війні, а чи готові ми прийняти їх вдома? Чи готові ми любити їх теперішніх – інших, війною змінених? Адже сьогодні через це розпадається багато сімей. Вова казав, що і його деяких побратимів по поверненню з війни дружини не змогли прийняти. Він зізнався, що також потребує допомоги психологів, бо самому йому не впоратись. Будьмо терпиміші. Це велике випробування для всіх нас.
Анастасія Дмитрук, блог ТСН
