Ні для кого не є секретом, що українська армія тримається на плечах волонтерів. За рік часу вони зуміли налагодити чітку взаємодію з передовою, і якби не добровольці, не сподвижництво волонтерів і не всенародна підтримка, то московський чобіт уже напевно топтав би весь Схід і Південь України аж до Криму з протилежного боку.
Однак, як відомо, ресурси й можливості не безмежні, вони вичерпуються, і волонтерам нині досить непросто: з одного боку, люди вже потроху, якщо можна так сказати, звикли до війни, а з іншого — через стрімке зростання цін, мізерні зарплати і пенсії люди вже просто не мають що жертвувати… Отож, в якому стані нині волонтерський рух, “Нова Тернопільська газета” поцікавилися в активістів трьох найбільших центрів у Тернополі – Лілії Мусіхіної, Христини Феціци і Тараса Білана.
Лілія Мусіхіна: «Бійці як зверталися до нас, так і звертаються…»
– Це ненормальна ситуація, коли звичайні люди самі, без підтримки держави, утримують армію, – каже волонтер “Самооборони” Лілія Мусіхіна. – Бійці як зверталися до нас за одягом, спорядженням, берцями, так і звертаються. Добре, що держава хоча б боєприпасами їх забезпечує. За рік ми навчилися дешево купувати машини, перевозити медикаменти через кордон, вишивати, пекти пряники, організовувати ярмарки і аукціони… Словом, шукаємо різні способи заробити для армії. І ще я зрозуміла одну істину: “Якщо хочеш, щоб люди робили, роби сам, і тоді біля тебе будуть робити всі. Варто тільки сісти, склавши руки, і всі перестають працювати”.
За весь рік у Лілі Мусіхіної не було жодного вихідного…
— Дуже важко психологічно, інколи дивуюся, як я все це витримую, – продовжує розповідь волонтерка. – Спочинку немає ні вдень, ні вночі. Наприклад, нещодавно вночі, о першій годині, шукали препарати інсуліну для бійця. Я ніколи не вантажила п’ятитонні чи десятитонні вантажівки, а тепер доводиться це робити, адже, якщо нема кому допомогти, питання статі нівелюється. Найбільше від мого волонтерства страждає донька. Їй потрібні батьки, а мама постійно в штабі, а тато – на фронті. Я страшенно погана мати, я це чудово розумію і це мене дуже мучить, але просто довелося доньці пояснити: нам понад усяку ціну треба сьогодні зберегти Україну і не впустити сюди окупанта.
Попри все, волонтерство хоча й благородна справа, проте ризикована.
– Я розумію, що, будучи волонтером, ризикую своїм життям, – зізнається Ліля. – Специфіка нашої діяльності така, що ми, а ще й завдяки інтернету, постійно на видноті. Тому варто було б, щоб волонтерам дозволили мати принаймні травматичну зброю, я б тоді себе спокійніше почувала. Був випадок взимку: під двері штабу кинули петарду. Я в той час була одна, дуже злякалася, думала, що то вибух… І коли розпаковую якийсь ящик, то не знаю напевне, що всередині, а гарантії, що не вибухне, немає. Але мушу це робити. Там – війна, і цим усе сказано.
Через волонтерство Лілія Мусіхіна залишила роботу. Каже, що допомагати хлопцям на передовій для неї тепер найважливіше:
– Спершу намагалася поєднувати роботу з волонтерством, але потім зрозуміла, що це неможливо. Раніше багато працювала як журналіст, брала участь також у проектах з усної історії, а зароблені гроші відкладала. Тепер за ці гроші живу. Окрім того, чоловік одержував зарплату в батальйоні “Тернопіль” і нам пересилав. Звісно, не шикую, але на прожиття нам з донькою вистачає. Два роки нічого з одягу не купувала, хіба що джинси в секонд-хенді, бо старі вже зносилися. А був випадок, коли до штабу прийшли двоє людей, імені однієї я навіть не знаю, і принесли гроші мені і волонтеру з нашого штабу Романові Павлишину, бо нам теж треба за щось жити. Це були невеликі суми, але для нас суттєві. Ми такі речі дуже цінуємо. От буває, що нервове напруження таке сильне, що просто ридаю. Але потім заспокоююся, бо бачу, скільки небайдужих людей поруч. Буває, не чекаю підтримки, а коли вона приходить, то це додає таких сил, що під силу всі труднощі.
А суть цього “ноу-хау” така: якщо волонтерські організації переважно збирають речі або кошти, на які закуповують все необхідне для наших бійців, то на складі, де працює Тарас Білан, виготовляють самі. Це, зокрема, буржуйки 10-ти видів, бойлери на воду, полум’явловлювачі, спиртівки, “кішки” для розмінування, обманки для засліплення противника, станини для важких кулеметів, устілки у взуття, рятувальні стропи і багато чого іншого – все залежить від потреб бійців.
– Останнім часом економічну кризу особливо відчули і ми, волонтери, – розповідає волонтер логістичного центру допомоги бійцям АТО Христина Феціца. – У зв’язку зі зміною курсу валют значно зросли ціни на харчі, спорядження, одяг, а зарплати залишилися такими ж. І хоча тернополяни ніколи не були байдужими, тепер не можуть так допомагати, як раніше. Якщо на початку нашої роботи склади були забиті вщерть, то тепер – напівпорожні. Фактично сьогодні виручають заробітчани, які передають допомогу з-за кордону. А потреби бійців залишаються такими ж. Держава виділяє мільйони на армію, але все одно забезпечити не може. Багато розкрадають, є й інші причини.
