На мистецький фестиваль «Ї», який тривав у Тернополі з 17 до 19 квітня, завітав український поет Сергій Жадан, який своєю творчістю єднає схід і захід України. Пропонуємо увазі читачів «Міста» інтерв’ю із Сергієм.
– Сергію, Андрій Курков колись сказав, що Тернопіль – це місто довкола озера. А яким для Вас є Тернопіль і чи пам’ятаєте, коли вперше тут побували?
– Якщо не помиляюсь, у Тернополі вперше побував на початку двотисячних. Тоді разом з іншими поетами я брав участь у поетичних читаннях, які організовував український поет із Тернопільщини Василь Махно. Доводилося приїжджати до Тернополя і з літературними виступами, і з музичними: як з «Ойрою», так і з «Собаками в космосі».
– Лідер гурту «Скрябін» Андрій Кузьменко одного разу на концерті в нашому місті назвав Тернопіль «маленьким Амстердамом». З яким із європейських міст у Вас асоціюється Тернопіль?
– Я б не шукав тут ніяких аналогій. Тернопіль має своє виразне обличчя, свою атмосферу, своїх мешканців. Для чого порівнювати? Вважаю, що визначення Андрія Куркова є дуже хороше і правильне.
– На Вашу думку, чи можна було відмовитися від жорсткого шляху реформ, яким сьогодні йде наша країна, і чи можлива Європа в Україні?
– Уникнути реформ можна завжди. Їх можна проводити, або ж залишити все, як є. Однак Революція Гідності якраз тому і відбулась, що значна частина суспільства потребувала змін. Що стосується можливості Європи в Україні, мені не подобаються означення «Європа в Україні» чи «Україна в Європі». В Україні потрібна Україна – цивілізована, адекватна, розумна, без ідеологічних викривлень, без корупції, без популізму та демагогії.
– Рік часу на сході України триває війна. Яким чином її можна зупинити, і як жити людям із післявоєнним синдромом?
– Чесно кажучи, не знаю, як цю війну можна зупинити. Нам її нав’язали і продовжують нав’язувати. В цій ситуації Україна опинилася перед відсутністю вибору. Нам нав’язали бойові дії, агресію, тому мусимо захищатися. Як жити з цим далі? Безперечно, буде важко, але жити потрібно. Адже попри спроби нас роз’єднати, мусимо не забувати, що ми – громадяни однієї країни. Потрібно пам’ятати, що ще півтора роки тому в Україні не було жодної війни, не було жодних передумов ворожнечі. Так буде простіше дивитися в майбутнє.
– На Ваш погляд, яким має бути мистецтво в умовах війни?
– Мистецтво щонайменше може виконувати терапевтичну функцію, допомагаючи людям пережити війну, підживлювати енергією і теплом. Воно не повинно відсторонюватися від реальності. Поряд із цим мистецтво може бути засобом фіксацій подій, що відбуваються, засобом літописання, щоб потім можна було згадати та звірити минуле.
– Цьогоріч на мистецькому фестивалі «Ї» під час круглого столу на тему «Мистецтво в умовах війни» Маріана Кіяновська наголосила на тому, що мистецтву варто відмовитися від метафорики ворожнечі. Натомість Юрій Андрухович сказав, що українці – люди, які зазнали агресії, тому мають право відповісти ворогові. На Вашу думку, якою має бути мова війни?
– Право на метафорику ворожнечі, на власне бажання помститися, має людина, яка зі зброєю в руках перебуває на фронті. Той, хто знаходиться в тилу, і при цьому використовує метафорику війни, виглядає щонайменше не зовсім щиро, я гадаю. Тому в цьому випадку, попри всю любов і симпатію до Юрка (Андруховича – авт.), я на боці Маріани Кіяновської. Не потрібно піддаватися загальній ненависті, яка останнім часом опановує українське суспільство. Вона часто спрямована на тих, хто цього не заслуговує. Нас зіштовхують поміж собою, роблять заручниками воєнної ситуації, провокують ненависть і агресію, страх, зневіру, фактично намагаючись використати. Дуже шкода, що українські інтелектуали часто купуються на це, замість того, щоб виступати голосом розуму, порозуміння, який би закликав не до взаємознищення, а до продовження життя.
– У Тернополі Ви презентували на мистецькому фестивалі «Ї» свою нову поетичну збірку «Життя Марії». Як працювали над книжкою?
– Перші вірші «Життя Марії» написані ще у 2012 році. Переважна більшість текстів створені торік, коли починалися бойові дії на сході України. Багато поезій збірки присвячені війні на Донбасі, людям, які опинилися в просторі вогню. Крім того, додав переклади віршів польського поета Чеслава Мілоша. Передусім це його вірші з циклу «Голоси бідних людей», написані в 43-45 роках минулого століття у воєнній Польщі, та дещо пізніші тексти Мілоша. Так вийшов своєрідний щоденник, адже поезії в збірці, доволі таки сконцентровані в часі написання. Власне, це літопис подій, які відбувалися протягом останнього часу в Україні.
– Які враження залишилися у Вас від фестивалю «Ї» в Тернополі?
– Враження лише позитивні. Тернопільська публіка відкрита і тепла. Надзвичайно приємно виступати перед такими слухачами.
Спілкувався Андрій Омельницький.
Фото Володимира Романюка.
