Система шкiльної освiти сьогоднi зазнає динамiчних змiн, i у свiтлi цих трансформацiй директор є стратегiчним лiдером, який визначає вектор розвитку школи та координує взаємодiю мiж вчителями, учнями й батьками для створення продуктивного освiтнього середовища. Саме вiд його управлiнських рiшень i органiзацiйної культури залежить не лише якiсть навчання, а й атмосфера психологiчної безпеки та iнновацiй у закладi.
Про особливостi цiєї непростої роботи поспiлкувалася з Олександром Миколайовичем Остапчуком – педагогом, громадсько-полiтичним дiячем, вiдмiнником освiти України, заслуженим працiвником освiти України, а ще – багаторiчним директором Тернопiльського навчально-виховного комплексу «Школа-лiцей №6 iм. Назарiя Яремчука», з життям якого читачi нашої газети вде мали нагоду познайомитись.
Про особливостi цiєї непростої роботи поспiлкувалася з Олександром Миколайовичем Остапчуком – педагогом, громадсько-полiтичним дiячем, вiдмiнником освiти України, заслуженим працiвником освiти України, а ще – багаторiчним директором Тернопiльського навчально-виховного комплексу «Школа-лiцей №6 iм. Назарiя Яремчука», з життям якого читачi нашої газети вже мали нагоду познайомитись.
Директор – це, насамперед, менеджер
Як вiдзначає Олександр Миколайович, сьогоднi роль i функцiї директора в системi шкiльного управлiння значно переосмислюються. Якщо ранiше функцiонувала певна вертикальна модель управлiння, в якiй директор був на верхiвцi, а далi йшли заступники, потiм – вчителi, i десь аж внизу цiєї iєрархiї перебували учнi, то тепер впроваджується зовсiм iнша, радiальна модель. Директор перебуває в центрi, i мiж ним та всiма iншими учасниками цiєї структури встановлюються безпосереднi промiнчики-зв’язки, що дозволяє йому перебувати у всьому водночас, незалежно вiд того, господарська це робота, адмiнiстративна, методична, виховна тощо.
«Директор – це, насамперед, менеджер, вiн має бути скрiзь i знати про все, що вiдбувається у школi. При тому робити це слiд максимально ненав’язливо», – каже мiй спiврозмовник.
Для цього, до речi в 6-й школи встановлена система вiдеонагляду: 30 сучасних камер дозволяють адмiнiстрацiї закладу в будь-який момент бачити всi тутешнi локацiї, разом iз коридорами та подвiр’ям. Важливо розумiти, що це зроблено, насамперед, для захисту i безпеки учнiв – адже школа розташована в центрi мiста, є дуже помiтною i у перiод воєнного часу подiбнi заходи контрою зовсiм не зайвi. А ще, за словами пана Остапчука, сучасний директор школи мусить постiйно шукати якiсь можливостi додаткового фiнансування, розумiти, як заробити грошi та на що їх витратити.
Звiсно, в теперiшнiх умовах найпершим прiоритетом є допомога ЗСУ – школа тiсно спiвпрацює з полком «Азов» i регулярно передає пiдроздiлу кошти, зiбранi на благодiйних ярмарках, вирученi вiд продажу сувенiрної продукцiї, мила ручної роботи, яке виготовляють у школi, та навiть бавовняних шкарпеток iз логотипом освiтнього закладу. Весь цей «мерч» (тобто продукцiя з символiкою певного бренду) виготовляється не просто так. Окрiм якогось комерцiйного моменту, створення натурального мила пiд кумедною назвою «Булька», на основi меду та оливкової олiї – це своєрiдна iнтеграцiя учнiв у творчий крафтовий процес, можливiсть на практицi спостерiгати, як працює та сама фiзика, хiмiя. На початку повномасштабної вiйни, пригадує Олександр Миколайович, мила виготовили дуже багато, розпродали i вирученi п’ять тисяч гривень передали на ЗСУ.
«Або ось ми маємо нашi шкарпетки, якi виготовляє для нас один тернопiльський виробник. Це шкарпетки, на яких написано «Школа-лiцей №6 iм. Н.Яремчука» i зображена емблема школи. В нас дiє принцип: ми вручаємо їх за певнi досягнення. Навiть є таке неформальне правило: якщо ти за весь час навчання не отримав шкарпеток, то не маєш права казати, що вчився в школi №6. Жартуємо, що цi шкарпетки грiють за будь-якої погоди», – розповiдає мiй спiврозмовник iз усмiшкою.
У вибiр професiї втрутилась доля
Проте, звiсно, не крафтове мило, шкарпетки чи якiсь iншi милi дрiбнички визначають обличчя 6-ї школи Тернополя. Насамперед – це унiкальний заклад iз власними традицiями, фiлософiєю, iз особливим баченням ролi та мiсця дитини в системi шкiльної освiти. I все це, значною мiрою, є результатом багаторiчної системної роботи керiвника, до якого, вiдповiдно, тягнуться й iншi педагоги та працiвники лiцею.
Розпитую Олександра Миколайовича, що привело його в педагогiку, в школу, звiдки взявся оцей потяг до креативу, нестандартне лiдерське мислення?
«Думаю, менi завжди було цiкаво робити щось не так, як у всiх… Педагогiчний талант, якщо вiн i є, не передався менi генетично – батьки були звичайними робiтниками, i в роду вчителiв немає. Обставини склалися так, що пiсля закiнчення школи я, дитина з села на Рiвненщинi, зiбрався вступати в Тернопiльський фiнансово-економiчний iнститут… Я не знав, ким хочу бути, – хоча вчився добре, а поїхав вступати просто, щоб зробити батькам приємно, бо вони мрiяли, що їхнiй син буде вчитися в iнститутi. Тому, до речi, якщо сьогоднi нам кажуть, що дитина в 9 класi має визначитись, ким вона хоче бути, це взагалi не працює. Одиницi в такому юному вiцi вже мають якесь чiтке уявлення про своє майбутнє. Натомiсть бiльшiсть просто пливе за течiєю, – наголошує Олександр Миколайович. – А щодо мене, то, мабуть, втрутилась доля. Дорогою, на вокзалi нам iз батьком зустрiвся чоловiк, який виявився директором школи. Вiн повертався додому, в Хмельницький, iз курсiв пiдвищення в Тернополi. Ми познайомились, розговорились. Вiн запитав, куди ми їдемо – я розповiв, що вступатиму в економiчний. Тодi вiн на мене подивився i каже: «Слухай, ти хочеш бути бухгалтером? Хочеш оцi нарукавники носити постiйно?». I розповiв, що в Тернопiльському педагогiчному iнститутi вiдкрився загально-технiчний факультет – можна стати iнженером, або вчителем, i взагалi, там море спецiальностей…
Отож вiн мене переконав – ми навiть у фiнансовий iнститут не заїжджали, а вiдразу подалися в педагогiчний. Я з першого разу вступив, при цьому iз 120 бажаючих, якi подали заяви, тiльки я один математику склав на вiдмiнно. Я цим i досi пишаюся, пам’ятаю все, як воно вiдбувалося. Повiрте, це було не легко, тим паче, що я закiнчував звичайну сiльську школу – але вчився «по-чорному», наполегливо готувався. Екзамен, до речi, приймав Володимир Кравець, – майбутнiй багатолiтнiй ректор педагогiчного унiверситету, а тодi – 20-рiчний аспiрант».
Пiсля закiнчення Тернопiльського педiнституту у 1979 роцi, за направленням потрапив на роботу у Свобiдську ЗОШ Берегiвського району Закарпатської областi, викладав фiзичну культуру. Беручкий педагог користувався довiрою та авторитетом серед учнiв – разом з дiтьми зранку до початку урокiв ганяли у футбол, по недiлях вибиралися в гори на лижнi прогулянки… Але чомусь такий ентузiазм не припав до вподоби мiсцевiй завучцi. Дiйшло до того, що одного разу вона прямо сказала молодому колезi: «Чим швидше ви пiдете зi школи, тим краще буде для школи». Цi слова боляче врiзалися у свiдомiсть Олександра Остапчука. «Я собi так це в голову взяв, що коли згодом, у 1985 р. переїхав в Тернопiль, вирiшив: «Не пiду в школу». I перший рiк я працював iнженером на авторемонтному заводi, потiм – на автобазi «Туриста». Але весь цей час мрiя про вчителювання нiкуди не зникала, серце тягнулося до школи», – розповiдає мiй спiврозмовник.
«Як ви думаєте, чому я вас сварю?»
Зрештою, вдалося влаштуватися завгоспом у ЗОМШ №22 м. Тернополя – а невдовзi директорка, Ганна Василiвна Наконечна, помiтила педагогiчний талант молодика i запропонувала йому посаду вчителя трудового навчання. Згодом, у 1991 роцi Олександр Миколайович став заступником директора з виховної роботи в ЗОШ № 22, а потiм, у 1993 року в результатi конкурсного вiдбору зайняв посаду директора ЗОШ № 6.
Пропрацював 13 рокiв, потiм на деякий час (2006-2010 рр.) очолив мiське управлiння освiти, а далi – знову повернувся на директорську посаду у рiдний заклад, щоб залишитися там i до сьогоднi. Можливо, ця перерва в роботi була необхiдною, щоб переосмислити щось, видихнути, розставити прiоритети. Хай там як, а Олександр Миколайович чiтко зрозумiв – номенклатурна, управлiнська дiяльнiсть – не для нього. Сьогоднi вiн не може уявити своїх буднiв без улюбленої 6-ї школи, без гомiнких дитячих голосiв, без усього того, що складає щоденну рутину життя освiтнього закладу.
Хоча, як вiдзначає сам, упродовж останнiх рокiв з’явилось чимало нових викликiв — i зовнiшнiх, i внутрiшнiх. Iз педагогiчного погляду непокоїть, насамперед, вседозволенiсть, котра культивується у багатьох родинах.
«Дуже часто батькам бракує розумiння того, що любов до дитини не означає слiпоти до її помилок. Натомiсть у них один принцип: моя дитина завжди права. А так не буває, у всiх трапляються якiсь непорозумiння, конфлiкти, кризовi ситуацiї. Дуже важливо вчасно це помiтити, вiдреагувати, за потреби – то й покарати за хибний вчинок. Не фiзично, звiсно – але покарання може бути словесне, моральне, навiть фiнансове. У дитини має сформуватися розумiння причинно-наслiдкових зв’язкiв, розумiння того, що поганий вчинок не робить тебе поганою людиною, але при умовi, що вiдбулося певне усвiдомлення i пропрацювання цiєї провини. Треба, щоб дiти розумiли: батьки, вчителi люблять їх безумовно, але деяких їхнiх учинкiв можуть не схвалювати. Це принциповi речi, я намагаюся це доносити i до наших учнiв, i їхнiх батькiв. Iнодi трапляється, посварю за щось наших лiцеїстiв, вони похнюплять носи. А потiм запитую: «Дiти, як ви думаєте, чому я вас сварю?» А вони вiдповiдають: «Бо ви нас любите!» Тобто, вони все прекрасно розумiють, – усмiхається Олександр Остапчук.
«Ми пам’ятаємо кожного з них»
Вочевидь, цiнностi, котрi прищеплюються дiтям у лiцеї №6 м. Тернополя, є правильними – недарма серед випускникiв закладу так багато гiдних освiчених, свiдомих людей, котрi й сьогоднi не лише працюють на користь України у тих чи iнших сферах, а й захищають державний суверенiтет, свободу i незалежнiсть Вiтчизни на фронтових рубежах. На жаль, є серед них i тi, котрi уже навiчно повернулися додому – Героями на щитi, свiтлими небесним воїнством. Як розповiдає Олександр Остапчук, сьогоднi у школi випрацьовується концепцiя гiдного вiзуального вшанування пам’ятi полеглих захисникiв-«яремчукiвцiв» – розглядаються певнi проєкти облаштування меморiальної кiмнати.
«Ми пам’ятаємо кожного з них – їхнi iмена, обличчя. Хтось вчився краще, хтось – гiрше, але всi вони стали справжнiми людьми, свiдомими громадянами – бiльшiсть iз них пiшли воювати добровiльно, – зазначає педагог. – Ми перiодично проводимо на їхню честь заходи – учнi готують презентацiї про конкретних Героїв, показують фото, вiдео про них… Це не лише спосiб вшанувати їх, вiддати данину скорботi, а й нагадування нашим дiтям, наскiльки високу цiну заплачено за їхнє, усе ще умовно мирне, сьогодення, за можливiсть вчитися, проводити час iз друзями, жити у власних домiвках. Бо, на жаль, далеко не всi iз їхнiх ровесникiв мають такi привiлеї – навiть у нашiй школi навчаються дiти, якi у своєму юному вiцi вже пiзнали вiйну, життя пiд обстрiлами, втрату рiдних осель. Це – нова реальнiсть, iгнорувати яку не маємо права, i жити з якою мусимо навчитися».
Уляна ГАЛИЧ






















