У всій історії з «плівками Міндіча», нові фрагменти яких оприлюднили журналісти «Української правди», найбільше вражає не сам зміст розмов. Не навіть те, що у центрі уваги знову опиняється найближче оточення президента.
Найсильніше вражає відчуття повної впевненості — спокійної, майже демонстративної. Наче йдеться не про країну у стані війни, не про ресурси, які мають працювати на виживання держави, а про щось буденне і контрольоване. Без страху наслідків. Без сумнівів.
Це вже навіть не про цинізм. Це про переконання, що правила — для інших.
І не менш показовою є реакція частини суспільства. Досі звучать знайомі аргументи: «він не знав», «це не про нього», «не все так однозначно». Але така позиція дедалі менше виглядає як наївність. Швидше — як свідоме небажання бачити. Відмова назвати очевидне своїм ім’ям.
У цій історії символічною виглядає сама назва — «династія». Вона точно передає суть мислення, в якому влада сприймається не як відповідальність, а як ресурс для «своїх». Як щось, що можна втримати, розподілити, передати далі — ніби спадок, а не тимчасовий мандат.
Але будь-яка «династія» має одну спільну рису — вона рано чи пізно стикається з реальністю. І чим довше триває ілюзія недоторканності, тим болючішим стає її кінець.
Особливо у країні, яка живе у стані війни.
Бо війна не прощає самообману. Вона оголює слабкі місця системи, виводить назовні те, що у мирний час можна було приховати. І кожна помилка тут має значно вищу ціну.
Тому ключове питання — не лише у фактах і розслідуваннях. Воно значно ширше: чи готове суспільство дивитися правді в очі.
Бо якщо ні — історія повториться. І тоді відповідальність буде не лише на тих, хто при владі.
Тарас Савчук
