Дискусія «Українське суспільство 2026: демографія, міграція, ринок праці», нещодавно організована Сонею Кошкіною (головний редактор інтернет-видання «Лівий берег») в рамках проєкту «Нова країна», знову привернула увагу до надважливих проблем у державі, спричинених війною. Власне, йдеться про той саме «другий фронт», небезпеку якого ми навіть не можемо оцінити, не кажучи про побудову відповідної державної «Стратегії перемоги».
На жаль, державні інституції уникають відкритої та чесної розмови з гострих соціальних проблем, але «політика страуса» лише віддаляє нас від довгоочікуваної перемоги. Показниками, що яскраво характеризують складність ситуації, є кричущі проблеми з мобілізацією, ТЦК, ефективністю Національної поліції, системи юстиції тощо, посилені «сирими» ініціативами окремих очільників щодо легалізації зброї для самозахисту населення.
Але зосередимось на тому, які системні проблеми викрила для суспільства дискусія фахівців. На підконтрольній Україні території сьогодні проживають за оптимістичними оцінками близько 29-30 мільйонів співгромадян. За іншими оцінками, реальна цифра є суттєво меншою – до 20 мільйонів. Якщо би зараз нам вдалося провести перепис населення, ми би жахнулися реальній ситуації.
Експерти б’ють на сполох: через низку чинників кількість проживаючих в Україні співгромадян постійно зменшується: за останній рік нас стало на 1 мільйон менше. Разом із скороченням населення зменшується мобілізаційний ресурс – це серйозна проблема, ігнорування якої з часом може завести державу в глухий кут.
За оцінками Елли Лібанової (Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України), станом на лютий цього року в країнах Євросоюзу перебуває 4,4 млн українців, ще приблизно 700 тисяч співгромадян – в інших державах, їх кількість поступово збільшується. Інші дані надає Center for Economic Strategy (CES): понад 5,6 млн українців залишаються за кордоном, з яких 4,4 млн мають статус тимчасового захисту в ЄС (станом на лютий 2026). (https://ces.org.ua/ukrainian-refugees-fifth-wave/). Не будемо уточнювати цифри, тенденція є зрозумілою.
Міністерство закордонних справ України підтверджує, що кількість українців за кордоном прогресує, співвітчизники мігрують у новому для них середовищі в пошуках кращої долі, зрештою зупиняються та асимілюються в країнах «осідання». Консульських установ та профільних співробітників за кордоном катастрофічно бракує. Проблему також піднімають очільники українських церков – не вистачає священників, фінансових та інших ресурсів для забезпечення духовних свобод закордонних українців.
Дослідження показують, що чинник вимушеної адаптації українців за новим місцем проживання свідчить, що співвітчизники все більше втрачають зв’язок з батьківщиною та, одночасно, бажання повернутися в Україну. Це не все: за прогнозами Е.Лібанової, після скасування воєнного стану нам загрожує друга потужна хвиля міграції, спричинена відкриттям кордону та прагненням українців до «возз’єднання сімей».
Директор Інституту Гаффінгтона у Лос-Анджелесі архімандрит Кирило Говорун стверджує, що Україні слід бути готовою до того, що 80% її громадян з-за кордону не повернуться, – про це свідчать результати експертних досліджень ситуацій, близьких до нашої.
Держстат України зі своєї сторони сигналізує про падіння народжуваності та підвищення показників смертності в країні. Сумарний коефіцієнт народжуваності впав нижче 1,0, що є одним із найнижчих рівнів у світі (для відтворення поколінь показник має становити не менше 2,1). У порівнянні з 2021 роком (довоєнним), народжуваність в Україні впала приблизно в 1,6 рази. У 2025–2026 роках смертність майже втричі перевищує народжуваність, на одного новонародженого припадає троє померлих.
Держміграції підтверджує, що в державі не виправилася ситуація з внутрішньою міграцією, процес є слабо контрольованим, адже люди не хочуть ставати на облік з різних причин. Єдина відносно об’єктивна можливість контролю – сфера надання соціальних послуг: Мінсоцполітики інформує, що сьогодні 13 мільйонів українців є отримувачами соціальних послуг. Чиновники наразі не можуть точно оцінити, що відбувається з міграцією в країні, та переконують що це можливо здійснити не раніше, ніж через два роки після завершення воєнних дій.
Про що свідчать вищенаведені сумні дані?
Про те, що Україна постає перед комплексною загрозою, яку складно ідентифікувати, не говорячи вже про розроблення ефективних заходів протидії. Другий фронт перетворився на реальну небезпеку, він є більш підступним за основний, адже тут не про те, що можна «помацати руками» та порахувати, не про «Патріоти», «Фламінго», РЕБи, «Старлінки», не про контракти і транші фінансової допомоги – йдеться про складно обчислювальний економічний та людський ресурс держави, який мусимо взяти під контроль та вправно керувати ним щоби долати ворога «скільки потрібно». Ситуація видається такою, що війна на виснаження точно не в наших інтересах. А якщо інакшою вона вже не буде – слід терміново втручатись у ситуацію державі.
Складна дискусія відбувається не лише про український ресурс. Також про необхідність чіткого усвідомлення для чого і кого ми боремось за українську незалежність, яким чином і яку саме хочемо відбудувати повоєнну Україну. Це про завтрашній день, про нас з вами, про наших дітей і внуків. Менше всього хотілось би виглядати ксенофобом, але якщо повоєнну Україну, як прогнозується експертами, після всього що відбулося «підійматимуть» малокваліфіковані гастарбайтери з нерозвинених країн світу, які потім заповнять «український вакуум» та будуватимуть тут своє життя – чи такою ми воліємо бачити майбутню державу?
Проєкт «Нова країна» визначає рамки оціночної ніші, в якій мала би сьогодні активно працювати держава з усіма її інституціями. Відкрита дискусія є тривожним сигналом чиновникам: прийшов час чесно говорити з громадянським суспільством про те, де ми перебуваємо, що очікує попереду, про необхідність підготовки нового суспільного договору, а відповідно державної стратегії та соціальної політики.
Відкладеним у часі залишається й питання формування мотивації населення через максимальну залученість на ринку праці усіх, хто є в державі – від студентів до пенсіонерів, від інвалідів до жінок – кожному знайдеться ніша для використання власних знань, умінь, досвіду та просто робочих рук. За таку працю держава, яка перебуває у війні, має належним чином віддячувати наявними активами, при цьому стати справедливим інтегратором ресурсів, а не реалізатором приватних та вузьковідомчих інтересів, розплідником одних ухилянтів через механізм їх бронювання, водночас завзятим ловцем інших на вулицях міст і сіл.
Проблема «мільйонів ухилянтів» та самовільного залишення військових частин (СЗЧ) виникла не на порожньому місці, а є прямим наслідком відсутності діалогу з суспільством та невирішених вчасно державою домашніх завдань. Причини «внутрішньої війни», яку ми спостерігаємо між громадянами та працівниками ТЦК, полягають не так у «нелюдському ставленні до людей під час примусового приводу» – це вже прояв, наслідок. Проблема в самому підході держави до вирішення проблеми, в порушенні принципу справедливості, у подвійних стандартах.Чим далі замовчуватимемо першопричини тим глибше заходитимемо у глибоку суспільно-політичну кризу.
Мобілізацію в Україні дійсно неможливо скасувати, оскільки це безпосередньо пов’язано з проблемами фронту, але змінити концепцію державі конче потрібно. Ситуацію не виправлять ні збільшення кількості модних «рекрутингових центрів», ні призначення керівниками ТЦК бойових командирів, ані запровадження професійного ставлення до підготовки воїнів: від цього суттєво більше не стане мотивованих людей для поповнення бойових підрозділів ЗСУ. Мотивацію, тобто в класичному розумінні причини та умови, що спонукають людину до певної діяльності, слід шукати в іншій площині та формувати в інший спосіб. Якщо хочемо дізнатися що власне відбувається та яким чином вирішувати проблему – проведемо відкрите громадське обговорення на тему «як захистити Україну». Так, то буде складна і гостра розмова, але вона необхідна, щоби все стало на місця.
Не складно спрогнозувати, що першим питанням громадянське суспільство поставить тему справедливості. Як зазначалося раніше, населення України за час війни скоротилося майже вдвічі, мобілізаційний резерв – відповідно. Чи не доцільно в такому разі скоротити чисельність державного та силового апарату у відповідних пропорціях та поповнити придатними особами лави ЗСУ, чи не перетворилась у період війни державна служба на «індульгенцію» від призову? Можливо настав час задуматись чи потрібна нам «армія» чиновників в органах влади у 164 700 осіб ( з них державних службовців 155 423) із середньою зарплатою працівників центральних органів влади 53,3 тис. грн, обласних адміністрацій – 24,1 тис., або наприклад 140 тис. співробітників Національної поліції із загальним грошовим забезпеченням у понад 100 млрд. грн, 34 234 осіб в органах судової влади із зарплатнею для місцевих судів у 100 тис грн., для апеляційних близько 133 тис. грн. Якщо додати до цього десятки тисяч не задіяних безпосередньо у війні співробітників інших силових, наглядових, контролюючих структур – з усього цього контингенту напевно можливо сформувати та забезпечити ще одні Збройні сили!
Дивне розуміння ситуації продемонстрував голова Національної поліції: «Поліція самостійно не зможе виконати мобілізаційні завдання в повній мірі по ряду причин – це великий некомплект Нацполіції, додані функції, які з’явились у зв’язку з війною». Якщо говорити про соціальну справедливість – це одна з її складових.
Цікавою також є динаміка змін кількості державних службовців в Україні з початку широкомасштабної війни: їх кількість хоч і скорочується, але не суттєво. При цьому станом на весну 2026 року в Україні мобілізовано близько 8% від загальної кількості державних службовців.
Кожний день війни нам коштує не лише втрат на фронті, ціна є більшою. Треба враховувати скільки українцям вартує війна в ненароджених та померлих, у мігрантах, втрачених оселях та інфраструктурі, безпеці, робочих місцях, грошах та зарплатах. Цинічна статистика каже, що кожні 10 втрачених людей це умовно 5 мільйонів гривень, а мільйон людей – 50 мільярдів ВВП.
Державі не слід ховатися від діалогу з суспільством, необхідно спільно оцінити складну ситуацію, що формується на першому і другому фронтах. В американській термінології є поняття «sustainability», тобто життєздатності, ресурсної стійкості – це саме те, що нам потрібно осмислити сьогодні. Доцільно розробити нові підходи, надати пріоритет не стільки пошуку чергових траншів та безпекових гарантій за кордоном, а акумулювати ще наявні людські ресурси боротися за кожну сім’ю та людину. І головне: максимальний ресурс нашої держави слід залучати до праці в інтересах національної безпеки, до збереження держави та вирішення усього спектру питань у сфері захисту держави не перекладаючи вирішення проблем на наступні покоління.
Лише спільними зусиллями, за умов дотримання принципу справедливості, у відкритому діалозі з громадянським суспільством та при взаємопідтримці, нам вдасться знайти та реалізувати непрості рішення для перемоги над ворогом на усіх фронтах.
Юрій Романюк,
ветеран зовнішньої розвідки, експерт з політико-безпекових питань, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, державний експерт з питань стратегічного планування та аналізу Апарату Ради національної безпеки і оборони України.
24 квітня 2026 року
