Від холоду і відчаю рятувало її обличчя – на маленькій пошарпаній світлині. І поки вона була зі мною – я знав, що повернуся», – каже нацгвардієць Олексій. Крізь війну і російський полон він зумів пронести єдине фото. Фото коханої. Воно стало оберегом, який не дозволив зламатися.
У юності Олексій проходив строкову службу, однак пов’язувати життя з військом не планував. Здобув дві технічні освіти, займався бізнесом.
«Мрії були звичайні – родина, діти. Водночас я завжди думав про Україну й хотів, щоб вона вільно розвивалася», – каже чоловік.
Наталія, кохана Олексія, поділяла його цінності. Поставилася з розумінням до чоловікового рішення добровільно зі зброєю в руках стати на захист Батьківщини.
Потім у житті Олексія була низка важких боїв. Зокрема на Харківщині й Луганщині.
«На останній позиції ми тримали оборону, але протистояти надпотужному артобстрілу було неможливо. А потім нас почали труїти газами. Майже всі хлопці отримали контузії. Сили були нерівні», – розповідає нацгвардієць.
Єдиним світлим промінчиком між безперервними боями стало народження доньки – Мирослави. Та вже за місяць Олексій потрапив у полон.
Зауважує: “Полон – це переповнені камери. Спека або холод. Побої, знущання. В одній із камер було вибите вікно, коли надворі було 30 градусів морозу”.
Олексій згадує: «Перші дні були найважчими. Невідомість, страх за рідних, тиск, постійні допити. Звучали погрози про 25 років ув’язнення, вимагали підписати те, чого я не робив. Було відчуття, ніби намагаються стерти мене як особистість. Але я тримався за одну думку: я захищав свою землю. Я чистий перед Богом і перед собою».
Російські наглядачі поводилися жорстоко. Доводилося існувати під постійним психологічним тиском. До того ж щодня – виснажливі фізичні вправи навіть для поранених та важкохворих.
«Їжа – окрема тема. Тарілку кидали через отвір у дверях, хто спіймав – той поїв. Це була і фізична, і психологічна маніпуляція», – згадує Олексій.
Силу витерпіти знущання додавали побратими: добрим словом, а іноді просто мовчанням чи присутністю.
Хоч бранців постійно переконували, що вони нікому не потрібні, а України вже не існує, але Олексій був переконаний, що це – неправда.
«У моєму шоломі з перших днів війни була вклеєна фотографія дружини. Клаптик паперу пережив дощ, сніг, бруд. Я перед потраплянням у полон його сховав. У таборі переховував під час обшуків», – усміхається Олексій.
Щоранку у полоні він дивився на фото і шепотів: «Доброго ранку!» І дружині, і донечці щовечора так само бажав на добраніч.
Та якось звичний розклад дня змінився. До його камери зайшли наглядачі і назвали його прізвище. Наказали зібрати речі. Зв’язали руки. Потім був автозак і літак. «Черговий етап», – подумав Олексій.
Аж раптом почув: «Ви йдете на обмін».
«Я радів снігу як дитина. Коли став на рідну землю, стало легше дихати» – ділиться боєць. Далі був перший відеодзвінок додому. Він плакав разом із дружиною. Не від слабкості – від щастя.
«Коли наша колона їхала з обміну, в кожному селі, на узбіччі стояли люди з українськими прапорами. Діти, старшого віку. Чекали на морозі по кілька годин. І в той момент усі слова московитів про те, що «ви нікому не потрібні», луснули як бульбашка».
Зараз Олексій проходить реабілітацію. Твердить, що найкраща терапія – це близькі поруч.
«Нагороду за мужність, яку мені вручили після повернення з полону, мала б отримати і моя дружина. Вона зробила колосальну роботу. З немовлям на руках постійно комунікувала з державними інституціями. Чекала. Вистояла. Моя родина – це моя фортеця», – резюмує нацгвардієць.
Фотографія, яку він проніс крізь фронт і полон, нині стала сімейною реліквією. Дивлячись на неї, Олексій хоче сказати кілька слів людям, які очікують на повернення своїх близьких із полону:
«Наберіться терпіння і мужності. Не опускайте рук. Прийміть той факт, що процес складний і довгий. Але він не вічний. Хлопці повертаються. І повернуться. Вірте у своїх чоловіків, синів, батьків. Ми козацького роду. Війна – це важко. Полон – це важко. Але віра родини тримає сильніше за будь-які стіни. Ваша зустріч обов’язково відбудеться».
