Український кiнорежисер та сценарист Тарас Томенко, вiдомий вiдомий за такими документальними фiльмами, як “Будинок “Слово”, “Терикони”, “Мамочки”, має корiння з Тернопiльщини. Його дiд товаришував з Iваном Франком i займався просвiтництвом. На Тернопiльщинi народилася Тарасова матiр. У дитинствi вiн гостював у родичiв. Про це Тарас Томенко розповiв в iнтерв’ю Суспiльному.
– Ваше корiння походить iз Тернопiльщини. Тут народилася ваша мама, так?
Так, мама моя Марiя народилася в селi Велика Плавуча, це колишнiй Козiвський район, тепер Тернопiльський. I, власне, дуже цiкава iсторiя моєї родини.
Мiй дiдусь Iван Дубовий, вiн свого часу дуже дбав про рiдне село, про просвiтництво. Вiн навiть товаришував з Iваном Яковичем Франком.
Вони познайомилися в потязi до Львова i пiсля того мiй дiдусь став приходити до Франка у Львiв, потiм продав землю i побудував у селi Народний дiм. Iван Франко в цей народний дiм передавав свої книжки для бiблiотеки. Дiдусь мiй займався просвiтницькою роботою в селi, його дуже поважали.
Крiм того, Велика Плавуча, це такi мiсця, де проходили i вiйськовi дiї, i повстанця армiя була, i з розповiдi мами, моя родина допомагала Українськiй повстанськiй армiї. За це й поплатилися, коли прийшла радянська влада i совєти, вони мою тiтку Оксану допитували, били, арештовували. Мою бабцю Катерину теж возили до в’язницi, били, поламали руку.
– Ви кажете, ваш дiдусь побудував Народний дiм пiсля зустрiчi Франком. Яка доля цiєї будiвлi?
Там зараз сiльрада в цьому будинку, по сутi в нашому будинку сiльрада. Там ще щось збереглося, наприклад, погрiб, який дiдусь виклав, його називали студня. Мабуть, тих книжок, вже i не збереглося, що Франко давав, але збереглися там дiдусевi спогади про Франка.
Вiн розповiдав, коли приходив до нього на вулицю Зелену у Львовi в гостi, то в нього вся пiдлога була завалена книжками розкритими, якимись рукописами, i тiльки така стежечка, щоб було пройти.
– Тарасе, а ви знаєте, є iнiцiатива рекомендувати обласнiй радi проголосити на Тернопiльщинi 2026-й роком Iвана Франка? Обумовлюють тим, що Франкова iсторiя на Тернопiльщинi, вона дуже обширна, але маловiдома.
Нi, не чув, але цiкаво i справдi було б дуже гарно.
– Ваш батько Микола Томенко з Черкащини?
Мiй батько поет, письменник. Одного разу, коли батько приїхав до мами в село, вiн знайшов трудову книжку бабцi моєї Катерини Михайлiвни. I, власне, ця iдея надихнула його на написання поеми “Трудова книжка матерi”. Це надзвичайно потужний лiтературний твiр.
Вiн викриває колгоспний експеримент тоталiтарної системи сталiнських часiв, як заганяли в колгоспи, – це жахлива iсторiя нашої iсторiї, тому що люди в принципi мали рабську роботу, їм не платили грошi, вони були абсолютно безправнi i ставили галочки-палички за один трудодень. Мiй батько Микола Данилович оспiвав труд матерiв в цiй книжцi. Тому, хто не читав, траджу знайти i почитати. Це дуже пронизливо i дуже емоцiйно.
– Розкажiть ще про родичiв по маминiй лiнiї, якi з Тернопiльщини.
Мамина сестра Галина. Її вивезли на роботи до Нiмеччини, потiм вона зумiла виїхати до до Англiї. Зараз вона проживає у Канадi, їй вже 98 рокiв. Мамина сестра Оксана працювала в Києвi у видавництвi. Два роки тому її син Роман загинув на фронтi. Мiй двоюрiдний брат. Ще є них є ще один брат, Ярослав Дубовий. Його син Василь теж зараз на фронтi. Така от родина. Тому я надихався корiнням з Тернопiльщини.
– Як часто ви приїжджали в дитинствi на малу батькiвщину?
Ви знаєте, не дуже часто, якби хотiлося, ми приїжджали, тому що в нас, не було автiвки, важко туди добиратися, але здебiльшого приїжджали на на Великдень. Приїжджали туди на могили до дiда i бабусi. Бо я вiд народження в Києвi.
– Коли ви з великого мiста приїжджали в село на Тернопiльщинi, якi у вас тодi були вiдчуття?
Розумiння того, що це моя Батькiвщина.
Це мiй край, моє корiння звiдси, мiй рiд звiдси, моя генетика звiдси, серце моє там. Одна частинка на Тернопiльщинi, iнша – на Черкащинi.
Отак в менi поєдналися захiдна i центральна Україна. Це дiйсно важливо, коли ти приїжджаєш, вiдчуваєш цю енергетику землi, ти розумiєш, що прив’язаний до цього мiсця енергетично i, певно мiрою, воно дає сили. Це мiсця сили, де ти ходив, звiдки твоє корiння.
– Тарасе, а якою дитиною були? Бiльше мрiйником, дитиною, яка спостерiгала, мовчала чи мали лiдерськi якостi?
Я, виявляється, дуже багато вигадував казок i батько записував цi казки за мною. I вони знайшли зошит нещодавно з моїми казками, що я там в дитячi роки набалакав.
Оскiльки батько мiй поет, в мене бiльш гуманiтарний був склад розуму, бiльше до лiтератури був повернутий, до мистецтва, до живопису, до кiно i тому якось так з математикою, з точними науками не дуже склалося.
– Якби ми охарактеризували ваше дитинство одним жанром кiнематографiчним, то який би це був жанр? Ми якраз цю тему обговорювали буквально кiлька днiв тому з колегами, хтось говорив, що це блокбастер з елементами виживання, бо це були тяжкi 90-тi, потiм непевнi двохтисячнi.
Я 1976 року народження. Не думаю, що це блокбастер, швидше, якась соцiальна драма, мабуть. Це ще часи застою, потiм час перебудови i час становлення незалежної України. Якийсь такий злам, перiод розпаду Радянського союзу, i Чорнобиль був, i складнi соцiальнi умови. I ми це все переживали. Але була надiя.
На твоїх очах народжувалася незалежна Україна, i ти бачив це.
I був вибух культурний тодi, i Червона Рута, i все це становлення, i повернення потiм iмен розстрiляних письменникiв. I це один з найкращих часiв, коли ти ти бачив, як твоя країна робить першi кроки, як українська мова стверджувалася.
– А якою мовою ви спiлкувалися вдома?
У нас в родинi весь час українська мова була, але коли ти виходивна вулицю чи в школу, ти вiдчував себе бiлою вороною. У нас не було жодного слова росiйської мови в родинi, але на вулицях Києва, дiйсно, було гнiтюче враження. Тому драма, соцiальна драма.
– Коли ви зрозумiли, що хочете займатися саме режисурою, сценаристикою?
Зрозумiв це на четвертому курсi, на фiлологiчному факультетi я навчався. Тодi прийняв рiшення поступати в театральний iнститут i два останнi роки я там закiнчував, фiлологiчний факультет Київськогонацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка i паралельно навчався вже на першому курсi в театральному iнститутi, в майстернi Бориса Iвановича Савченка.
Я захоплювався лiтературою, зокрема, українською лiтературою. Розумiв, що це вимагає бiльшого її поширення, менi хотiлося українську лiтературу все ж таки пронести на екран в той час.
– Що у вас в найближчих планах?
Я написав сценарiй “Слово про похiд Iгоря”, про полк Iгоря, але це така довга iсторiя, мабуть, скорiше за все, пiсля перемоги зможе реалiзуватися. Зараз величезна кiлькiсть горя, яке i Україна, i українцi почерпнули. I, мабуть, кiно є тим способом, щоб якось людину розважити, знайти якiсь виходи з глухих кутiв.
Ми поки що на адреналинi, до кiнця не розумiємо, що з нами вiдбувається, але прийде момент, коли це все почне вилазити i кiно має якiсь давати вiдповiдi, щоб людина змогла зрозумiти, що вона не одна, що ми вистояли.
Це буде, мабуть, почуття гiркоти за загиблими, це не буде радiсть.
Менi здається, що от всi цi психологiчнi драми вони, знайдуть вiдповiдь у кiнематографi. Зараз багато вже стрiчок, але менi здається, цього недостатньо i потрiбно глядача не залишати одного з цими проблемами.
– З останнiх українських кiнорелiзiв, що вам подобається, на що б ви сходили з задоволенням або передивилися?
Я от був в журi Одеського кiнофестивалю. Передивлявся українську документалiстику. Менi дуже сподобався фiльм “Простий солдат” Артема Рижикова. Це український документалiст, це iсторiя його, як вiн потрапив на фронт. Iсторiя дуже така чесна, правдиве кiно, потужне. Я мiг би вiдмiтити цю цю роботу i її порекомендувати.
– На Тернопiльщину збираєтеся найближчим часом?
Сподiваюся, навеснi я здiйсню цю поїздку.
Читайте також: У Тернополі презентували останню книгу Ірини Фаріон «Мова і мовознавці»
У Тернополі презентували останню книгу Ірини Фаріон «Мова і мовознавці»
