Найважче не знешкодити снаряд, а до нього доїхати і повернутися, особливо коли небо гуде дронами, розповідає сапер 44-ї артбригади на псевдо Кардан.
«Робота хороша, але одноразова»
До війни був звичайним автослюсарем зі Зборівщини. Раніше мав справу із залізом, автівками, їх ремонтом, тепер із тротилом, розтяжками та вибухами.
На строкову службу пішов ще в 2019-му. Каже, нічого цікавого — звичайне армійське навчання. Але затримався: у 2021-му підписав трирічний контракт. Залишився у 44-й артилерійській бригаді, у складі інженерної роти.
— Командири хороші, колектив — шикарний, служба сподобалася, — пояснює коротко.
На момент повномасштабного вторгнення йому було 23, зараз — 26.
Географія його війни простяглася від Малина до запорізьких степів та околиць Донеччини. Був скрізь, де треба було знешкодити, перевірити, пройти першим.
— Робота хороша, але одноразова, — додає з усмішкою. — Такий у нас саперський жарт, або ще: «Одна нога тут — друга там».
Іноді здається, що саме той «раз» уже настав. Особливо коли чує у небі ворожу БпЛА.
— Їхали колись з групою до позицій — треба було прибрати боєприпаси — раптом почули характерне дзижчання: нас засікли, — пригадує. — Укриттів не було, серед поля. Розбігалися навсібіч — до найближчих кущів.
На щастя, хлопці з сусідньої посадки почали прикривати вогнем, відтягнули на себе. Завдяки їм — обійшлося. Всі живі і цілі.
Таких історій — чимало, на фронті щодня чатує небезпека.
«Скільки фантазії — стільки й можливостей»
Жоден день у саперній групі не схожий на попередній. Буває — знешкоджують більше десяти боєприпасів на день, буває — лише два. Але кожен вимагає пильності.
Найважче — не розмінувати, а доїхати до місця завдань і звідти виїхати. Найскладніше — зберігати рівновагу, коли кожен звук може бути останнім.
— Мусиш бути спокійним, зосередженим — каже Кардан. — Не відволікатися ні на що.
А небо тимчасом кишить дронами.
Коли снаряд не здетонував, його знешкоджують. Іноді вилучену бойову частину забирають як трофей, щоб повернути назад у вигляді оновленого «подарунка».
— Наші хлопці якось забрали бойову частину з «Молнії-2», — розповідає Кардан. — Почепили її на ударний дрон. Відправили туди, звідки прилетіла. Потрапили точно. Вийшло навіть краще, ніж вони планували зробити це у нас.
У колективі злагоджена робота. І за неї він вдячний не лише побратимам, а й командирам.
— Вони дуже дбають про особовий склад, — ділиться Кардан. — Знаю їх ще зі строкової — навчили, забезпечили і дають реалізовувати ідеї, якщо вони з’являються. У нас не гасять ініціативу.
У саперів фантазія — це додатковий інструмент. Щось нове — це не порушення інструкцій, а шлях до вдосконалення і порятунку.
— Ми й самі займаємося виготовленням бойових частин, — каже. — Але про це не розповім. Так само, як вони (окупанти) — вивчають наші новини, ми — їхні. І багато з нашого має залишитися нерозкритим.
Там — свої кулібіни, які постійно вигадують нові пастки. Тут — люди, які мусять їх розпізнати першими і знешкодити. А потім — передати далі, у відповідь.
— У нас немає дня без прогресу, — продовжує співрозмовник. — Повторюємо старе, вчимо нове, щось створюємо і відпрацьовуємо. Це вимагає відповідального ставлення.
Дістатися до місця призначення ще те випробування. Польові дороги трясуть машину до кісток. А в кузові — вантаж, що може вибухнути від найменшого удару. Як його перевозять?
— Усе за правилами, — відповідає. — Є книга, є накази, є спеціальне обладнання. І завжди — на першому місці безпека людей. Інакше не можна.
Якщо немає можливості вивезти — знешкоджують на місці, там, де знайшли.
«Не хочемо бути винними»
Кардан і його група не займаються евакуацією населення із мість, де існує загроза детонації. Але коли немає бойових виїздів — не сидять без діла. Допомагають цивільним, переважно це стосується поля.
— Весна — техніка виходить працювати, люди просять, ми їдемо, — каже. — І так до самого збору врожаю.
Ці поїздки — не менш небезпечні. Іноді заїжджають у село, де ніхто не підозрює, що поруч може бути смерть. Якось на місце прибули після прильоту двох «шахедів». Один вибухнув. А другий — ні. Його бойова частина зарилась у землю. Зверху — обгорілі уламки. Здавалося, що спрацював.
— Ми з’ясували, що про це ніхто й не знав, — розповідає про цю ситуацію сапер. — Було кілька вибухів, загасили вогонь — і все.
Кардан з хлопцями безпечно дістали залишки. Частину утилізували. А вибухівку — повернули назад. Мовляв, «по максимуму повертаємо, не хочемо бути винними».
Служить разом із братом
Про війну говорить спокійно. Про службу — без патетики. Про себе — скромно.
— Я не вважаю себе героєм. Це просто обов’язок і моя робота.
У бригаду потрапив у свій 21 рік, хоча планував давно. Призвався сам. Брат пішов раніше — коли Кардану було 18. Він теж служить у 44-й, навіть в одному підрозділі. Іноді виїжджають разом. Інколи вдвох повертаються додому.
— Коли приїжджаємо — це справжнє свято, — щиро ділиться приємними спогадами Кардан. — Уся родина збирається. Командир розуміє — дякуємо йому. Я от тиждень тому з відпустки повернувся. До того — рік не був удома.
Каже, наступну вдасться спланувати раніше. Якщо дозволить ситуація на фронті. У підрозділі — сприяють.
Їх у сім’ї четверо братів. Наймолодший — щойно закінчив дев’ятий клас. Ще один — у поліції, служить в охороні. Може опинитися поруч із братами. Молодший теж хотів. Але батьки не пустили.
—Хай вчиться, — зітхає. — Дуже надіюся, що, коли він підросте, — все вже буде позаду.
А мрія в Кардана проста, як у багатьох.
— Щоб усі повернулися. Щоб ця війна закінчилась Перемогою. І щоб ніхто не забував — якою ціною вона здобувається.
