Тернопільський обласний ТЦК та СП розповідає про історію бійця Сергія, який ще до війни працював аналітиком на електронному заводі, а з початком повномасштабного вторгнення став частиною бойового підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Попри поранення та втрату побратимів, Сергій свідомо підписав контракт із бригадою, залишаючись вірним колективу, якому довіряє.
40-річний Сергій став бійцем 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада на самому початку повномасштабної війни. До того він працював аналітиком із використання матеріалів на американському заводі з виробництва електроніки «Джейбіл» біля Ужгорода. Вранці 24 лютого 2022 року Сергію вручили повістку, в обід того ж дня він був зарахований у склад бригади, а через півтора тижня відбув у зону бойових дій на Запоріжжя. Перші кілька місяців боєць служив оператором ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс) у гірсько-штурмовому батальйоні, відтак став мінометником. Особливо пам’ятними для нього стали штурми бригади на Херсонщині влітку й восени 2022-го.
– Ми підтримували нашу піхоту, працювали з перекатами – відстріляємо з однієї позиції, закинемо міномет у причіп і міняємо точку, – згадує Сергій. – На день по шість разів міняли позиції, дуже часто переміщалися під ворожими обстрілами. В основному нас крили «Градами» (реактивна система залпового вогню) та ствольною артою 152 калібру. Наша батарея вела вогонь паралельно зі ствольною артилерією. Перед штурмом працюємо по ворогу, далі піхота захоплює позицію й закріплюється. Через якийсь час росіяни намагаються відбити втрачене, і ми знову включаємося – ведемо загороджувальний вогонь.
Під час третього штурму Сергій отримав першу контузію.
– Облаштувалися тоді в посадці, хлопці замаскували машину, викопали щілини. І тут чуємо «Орлан» (ворожий розвідувальний дрон). Пролетів повільно над нами, над сусідньою посадкою, тоді знову повернувся. Про всяк випадок ми відійшли від машини метрів на сто й почали копати нові щілини. Земля там погана, з корінням… І тут починаються прильоти. Це був навіть не 152 калібр, а щось потужніше, напевно, «Піон» 203 калібру. Перший вибух на віддалі, другий ближче, третій ще ближче – метрів за 300. Стрибаю в окоп, але падаю невдало, бронік ліг ребром. Дочекався наступного прильоту й припіднявся, щоб поправити бронік. Думав, буде пауза, але наступний приліт стався за 2 секунди, снаряд вибухнув метрів за сто. І вибухова хвиля прийшлася прямо по мені. Мене так відкинуло, що аж хруснув хребет, у голові все дзвенить, довкола курява й зламані гілки. Але я зрозумів, що треба тікати, бо в нас міномет і 50 мін у сховку. Зриваюся й біжу до пікапа, голова гуде, перед очима іскри. Підбігаю й бачу, що пікап весь продірявлений – жодного цілого скла, а довкола величезні, як пів каструлі, осколки. Вмикаю запалення й машина на диво заводиться, сідаю прямо на уламки скла, дах весь у дірках, аж сонце заглядає. Під’їжджаю до міномета, хлопці закидують його разом із мінами, сідають всередину, і я швидко виїжджаю з посадки. Але метрів за 500 двигун починає захлинатися й пікап стає. Викликаємо по рації іншу машину, я виходжу назовні й відчуваю, як втрачаю свідомість. Далі евак забирає мене в лікарню. А через два тижні я знову на штурмах…
Після Херсонщини найважчий для Сергія напрямок – Бахмутський. Тоді загинув командир мінометної батареї Володимир Лободюк (Дикий), згодом удостоєний звання Героя України посмертно.
– Ми стояли дуже близько до ворога, бували навіть ситуації, коли наша піхота відходила і тільки потім ми. Дев’ятеро бійців залазили в «Хаммер», тримали один одного за руки, щоб не повипадати на ходу. Володимир Лободюк коригував наш вогонь, він майже завжди стояв попереду, щоб краще бачити загальну картину. Під час того бою ми попросили Дикого дати цифри для уточнення координат, і він відповів: «Хлопці, почекайте…» А далі в рації почулися автоматні черги. Через якийсь час знову запросили координати – без відповіді. Потім хтось узяв рацію й сказав: «Дикий уже не вийде на зв’язок». І ми все зрозуміли. Це був найкращий командир…
Навесні 2023-го Сергій несподівано для багатьох підписав зі 128 ОГШБр 3-річний контракт.
– Тоді треба було пройти ВЛК, і лікарі здивовано питали, чому. Бо в них ВЛК проходили тільки ті, хто хотів звільнитися за станом здоров’я. У мене на це питання проста відповідь. Мене вже тричі забирали з цивільного життя в армію. Вперше – на строкову службу, вдруге – з початком АТО (тоді я служив у тиловій частині), втретє – на повномасштабку. І я зрозумів, що з цією війною треба закінчувати. Я бачу себе корисним тут, а контракт підписав, щоб залишитися в колективі, який добре знаю, і на який можу розраховувати. Я довіряю своїм людям, усі ми працюємо як злагоджений механізм. Мені не подобається воювати, це дуже важка «робота», але її треба виконувати заради своїх рідних.
Після закінчення контракту й війни Сергій планує повернутися на Закарпаття, продовжити працювати на заводі електроніки і паралельно зайнятися виноробством.
– Це моє хобі. Маю невеличку ділянку біля дому, на якій посадив 35 різних сортів винограду (по кілька кущиків кожного). Зберу врожай, виберу, який кращий, і зупинюся на ньому. Мені подобаються червоні сухі вина, і я сподіваюся, що після війни зможу робити їх якісно…
Читайте також: Шлях Тараса Хлібовича з Тернопільщини від журналіста і фотографа до прес-офіцера ЗСУ.
Шлях Тараса Хлібовича з Тернопільщини від журналіста і фотографа до прес-офіцера ЗСУ
