Колись він працював із вугіллям, тепер сам став тим, хто горить, але не згорає. Продовжуємо проєкт «Героям слава», знайомтеся: головний сержант одного із підрозділів 44 окремої артилерійської бригади на псевдо Карбон.
Рятувати рідних і воювати
Наш герой — родом з-під Бородянки, міста, яке витримало удар окупантів і стало відомим завдяки шафці з керамічним півником на стіні зруйнованого будинку, що вціліли після руйнувань.
Зі слів нашого співрозмовника ми дізналися, що у Бородянці дуже поширене прізвище Півень. Тому, на його думку, невипадково, що саме півник тут став символом незламності.
Вранці 24 лютого Карбон саме мав їхати на роботу в Бородянку, однак, прокинувшись від вибухів, змінив плани — вирушив до військкомату.
— Вибухи було чути в Гостомелі, недалеко від Бородянки, спершу думали, що лише залякування, вірили, що все швидко мине, — згадує той день наш співрозмовник, — 25 числа зібралися з хлопцями з нашого населеного пункту та поїхали в Бородянку, в військкомат.
Таких, як вони, зібралося чимало — черга, тому тоді до лав ЗСУ потрапити вдалося не всім. У решти зібрали контактні дані для зв’язку. Чоловіки повернулися назад, і щодня хтось із них їздив, запитував, та невдовзі розбомбили Бородянський військкомат. Це їх не зупинило, маючи контакти, вони телефонували керівнику військового комісаріату. У перших числах березня руйнівна сила з півночі дійшла до Бородянки. Карбон змушений був рятувати сім’ю…
Дорога крізь вогонь
Дружину з дітьми, куму, яка на той час була при надії, Карбон вивіз до родичів на Рівненщину, у невелике містечко Млинів. Але сама дорога на захід була окремим випробуванням.
На дорозі — пекло. Вогонь, вибухи, дим, що заповнював усе довкола. Вони їхали крізь нього, попри плач дітей, попри страх, що, здавалося, заповзав у кожну шпарину салону. Коли родина була в безпеці, Карбон зрозумів, що не має права зупинитися — звернувся до військкомату на Рівненщині і незабаром потрапив до Тернопільської артбригади.
Тут він помітив ще один символічний збіг: саме ця бригада в той час працювала по напрямку його рідного краю, стримуючи наступ ворога.
— Якраз перед нашим населеним пунктом, перед рідною Майданівкою, окупанти і зупинилися, — каже Карбон. — Ще будучи вдома, я їх бачив.
Він пам’ятає, як неподалік від села згоріла «СОБівка» — пункт управління артилерійським вогнем, (машина старшого офіцера на батареї). Згодом, уже в колективі, почув, як хлопці згадували про той епізод. Так і з’ясувалося, що він, захищаючи Україну, опинився в підрозділі, який фактично стояв за його дім.
Спершу Карбона направили на полігон, де він проходив підготовку впродовж місяця. Після співбесіди отримав посаду старшого техніка роти охорони. Там познайомився з розрахунком і прагнув перейти в бойовий підрозділ. Через пів року таки вдалося — з роти охорони перейшов у батарею, де став головним сержантом.
Побратими — титани
Зараз — навчається, освоює тонкощі артилерійської справи. Веде облік, спілкується з військовослужбовцями, перевіряє боєздатність підрозділу, займається профорієнтацією. Працює тісно з командиром батареї. Про своїх бойових товаришів говорить із захопленням:
— Це настільки професійні хлопці! Командири гармат мають колосальні знання, кожен в розрахунку знає все про роботу команди, зброю, а номери обслуги — це справжні титани. Вони здатні зробити все за кожного, і поряд із ними постійно чомусь вчишся. Не встигаєш озирнутися, як вже опановуєш нове. Мені неймовірно пощастило потрапити в такий колектив.
До речі, позивний «Карбон» з’явився ще в цивільному житті. До війни він працював менеджером у магазині в Бородянці, що належав фірмі з виробництва деревного вугілля. Власник, дізнавшись про його наміри служити, запропонував йому цей позивний, мовляв «Якщо підеш до териконів, нехай тебе там кличуть «Карбон», а ми від себе зробимо все, що треба».
І це не спроста, пояснив нам співрозмовник. Карбон — основна складова вугілля, символізує силу і витривалість — здатність горіти, не згораючи , а терикони, що оточують позиції Донбасу, мовчазно нагадують про випробування, які проходять люди в цій війні, це, наче мітки на карті, що свідчать про важку працю і стійкість.
А обіцянку виконав — з того часу, як Карбон пішов у військо, допомагав усім, чого тільки потребували хлопці.
Випробування вогнем
Карбон бачив багато. Але є події, що врізаються в пам’ять назавжди.
Влучання. Хлопці блискавично спрацювали. Без команд і зволікань — кожен знав, що робити.
— Сталося найстрашніше — втрата побратима, були жахливі поранення, навіть ампутація, — з болем пригадує, як усе відбулося. — Побігли: того — туди, іншого — туди. За лічені секунди.
Обстріл тривав. Проміжок між прильотами — єдиний шанс врятувати життя, вони не зважали, що ризикують власним.
— Уявіть: вибухи, смерть на відстані кроку, а люди просто роблять свою справу, — продовжує зболено. — Кожен хотів допомогти. Бігли і не відходили, поки всіх не занесли в бліндаж…
Запитуємо про ресурс для відновлення.
— Це люди, з якими ти спілкуєшся, на їх прикладі ти не можеш по іншому: в будь-яку погоду виконують все, — пояснює Карбон. — Вони не зважають на погоду, втому чи обставини — роблять усе, що потрібно. Вони і мотивують ставати кращим.
Найцінніше, на думку співрозмовника, це — вміння зберігати добрий гумор.
— Ми сміємося дуже часто, — каже. — Жарти після будь-якої ситуації варті всього. Бо сміх, як і вогонь, гартує.
П’ятнадцять котів
Війна — це не лише вибухи й бої. Це ще й люди, які, попри все, лишаються собою. А поруч із ними — ті, хто розділяє їхні позиції, окраєць хліба й прильоти в окопах.
На одній із позицій жило п’ятнадцять котів. Тварини, як і бійці, звикли до розкладу: якщо передача провізії, значить, буде вечеря. Але після дощу дорога перетворювалася на суцільне в’язке болото.
— Хлопці нам кажуть: «Та не треба їхати, ще застрягнете десь по дорозі», але водій згадав про котів, і вигукнув: «Але ж там п’ятнадцять котів!», — переповідає розмову старший сержант і сміється. — «О, то таки треба їхати», — казали хлопці. І все. Питання закрите. Їдуть. Що буде, те й буде. 15 котів! У підсумку — усе було ідеально. Їжу передали, хлопці нагодовані, коти теж. А машина… Вся в болоті. Ні дзеркал, ні скла не видно!
Без варіантів
Вдома на Карбона чекають найдорожчі — дружина і двоє діток, 11 і 8 років. Вони люблять, очікують, щодня запитують татка, коли повернеться додому.
Родина вже повернулася в Майданівку. Там були обстріли. Були втрати. Дружинин дядько не встиг добігти до погреба — загинув від прильоту. Після звільнення села вибухи не припинилися, але жити треба далі.
Про початок війни вдома не згадують — для дітей це великий стрес. Вони бачили наслідки обстрілів, але, можливо, добре, що ще малі — легше відволікти, забавити.
— Багато чого освоїла дружина, — з теплом говорить Карбон. — Від найбанальнішого — як вкрутити лампочку — до важких чоловічих обов’язків.
Карбон Дивується, як вона все встигає. І дітей на тренування возить, і вся чоловіча робота лягла на її плечі, і при цьому вона залишається головною розрадою для дітей у цей непростий час.
— Нею я надихаюся так само, як тими людьми, з якими маю честь служити, — додає, пишаючись.
А ще в родині них з’явилася кішка, розповів військовослужбовець. Із символічною кличкою Джавеліна. Дружина взяла її з Бородянки, коли місто звільнили. До того в сім’ї не було жодних тварин.
Наприкінці нашої розмови Карбон бажає всім перемоги. Швидкої, хорошої, остаточної.
— Щоб більше ніхто не помирав.
Пауза. Щем у голосі.
— З нами Бог, — каже, — якщо з нами такі відважні побратими.
Інших варіантів, окрім Перемоги, на думку Карбона, немає.
За службу наш герой нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, отримав нагороду із рук Президента України.
Обговорення