Робота журналіста – багатогранна, її вдосконаленню немає меж, але є те, що завжди залишиться незмінним – небезпека. Ти ніколи не знаєш, якою складності буде подія, хто стоїть за кадром і чи описаний матеріал нікому не нашкодить. Факт один – висвітлювати правду: швидко, грамотно, лаконічно.
Про діяльність Христини Луцик, яка з простої дописувачки матеріалів стала військовою журналістикою читайте в передруці з газети Свобода.
– Христино, журналістська діяльність – твоя дитяча мрія?
– Все розпочалося зі шкільних стінгезет.
Ще зі сьомого класу я почала писати різножанрові твори на уроки, а згодом і на дошку оголошень Воронівецької школи. Матеріали були про урочисті свята, про концерти та конкурси, про різні події, які в нас відбувалися.
Пригадую, як ще автобусами передавала свої замітки на флешці, щоб надрукувати їх в районних і регіональних газетах. Адже висвітлити події в школі, ще й на районному рівні – це було престижно, як для простої школярки, – з юнацькою гордістю пригадує дівчина.
Саме такі, здавалося б, маленькі кроки зародили в мені любов до написання, а ще більше – до народного читання моїх матеріалів.
– ТНПУ став для тебе університетом-фундаментом у майбутній професії, чи таки додатковий саморозвиток був твоєю основною базою?
– Ой, про педагогічний я можу розповідати дуже довго, адже це мій університет, мої рідні стіни та студентство, – з впевненістю розповідає журналістка.
Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка – це зріле, профільне та професійне продовження моєї творчої історії після шкільних років. Саме тут зрозуміла, що хочу бути телевізійною журналісткою, бо дванадцятирічна Христина гадала, що журналістика – це лише газети, журнали, а на телебаченні працюють супер-люди та простим у телевізор не потрапити, – посміхається дівчина.
А в університеті я завжди брала активну участь у практичних заняттях. Опанувавши теорію, просила у викладачів кафедральну техніку та вирушала на зйомки всіх заходів, про які тільки можна було висвітлити інформацію, бо від цього отримувала професійне задоволення.
– Замислювалась раніше про військову журналістику, чи не розглядала інші варіанти, працюючи на рідному «Тернопіль-1»?
– Звичайно, що хотіла, ще до повномасштабного вторгнення російських військ на територію України.
У 2021 році хотіла опанувати свої перші відрядження у зону ООС (операція об’єднаних сил) як волонтерка, аби дізнатися про «кухню зі середини», проте не встигла. Події переплелися зі звільненням із телеканалу «Тернопіль-1», тому так вийшло. А за два тижні до війни, я зателефонувала до волонтера Мосейка та напросилась поїхати з ним на фронт.
Багато читала книжок про війну, з часом про АТО та ООС і шалено захоплювалась людьми, які були героями цієї літератури. Зрештою, говоримо відверто – я завжди мріяла спробувати себе у військовій журналістиці та хотіла бути корисною нашим хлопцям.
Так на початку війни я стала повноцінно працювала волонтеркою, доставляла гуманітарну допомогу нашим хлопцям і паралельно знімала, фотографувала події тих днів. А згодом і розпочала свою діяльність вже від ГО «Ватра».
– Наскільки близько ти ведеш репортажі до лінії зіткнення? Це сама обираєш місце та матеріал, редакційне завдання чи по факту новин нашого сьогодення?
– Найближчий репортаж був за кілометр до лінії зіткнення з ворогом.
Безумовно, перші рази максимально важко опанувати страх, але я збиралася силами, бо завжди прокручувала в голові, що хлопці знаходяться ще ближче до росіян і я зможу. Зрештою, таки не сама, в разі чого зі мною оператор, – трепетно перебираючи палями, продовжувала Христина.
Матеріали для опрацювання обираю сама: бригаду, місце, героїв і таке інше, але, звичайно, все за погодженням головного редактора. Мені, можна сказати, пощастило, оскільки конкуренції на виїзні завдання до лінії зіткнення немає.
– Ми живемо та працюємо в умовах війни, тому щось передбачити – неможливо. Але чи є такі нюанси, які найчастіше виникають під час роботи?
– Надзвичайно складно запланувати процес зйомки в зоні бойових дій, аргументую чому.
По-перше, ти можеш відзняти матеріал, а через декілька годин чи навіть хвилин там зовсім інші ситуація: немає вже будинку або він знищений вщент, чи, не дай Боже, ми взяли коментар у Героя, а його немає в живих. Тоді вже по факту виходить наступний незапланований репортаж.
По-друге, ми можемо прибути на подію, але через сильні обстріли нас військовослужбовці просять покинути зону бойових дій та переміститись у безпечніше місце.
Спланувати роботу під час війни на 100% – нереально, тому завжди маю запасний план «Б», аби швидко зорієнтуватися та подати свіжу новину, не наражаючи себе на небезпеку.
Христина розповідає, а в мене – інтерв’юерки, мурашки по тілу безупинно.
– Бували думки покинути військову журналістику через те, що важко описувати російські звірства, геноцид українського народу та воєнні злочини?
– Коли в Києві отримую редакційне завдання відвідати подію, не пов’язану з війною, я себе почуваю чужою, мені дискомфортно, хоч матеріал я зроблю.
Знаєш, мабуть, я навіть на хвилинку не хочу уявляти себе без військової журналістики. Це моя стихія, це вже моє життя і мені воно до вподоби. Навпаки, я хочу максимально розвиватися у цій сфері та навіть вже маю ідеї для репортажів, які хотіла б висвітлювати після нашої Перемоги.
– Як батьки реагують на твою роботу зараз? Чи відмовляють тебе змінити діяльність, чи навпаки пишаються тобою?
– Ох, яке питання, – в обох сльози навертались на очі.
Мої батьки – це золоті люди, які «не кидають мені каміння в плечі», які ні разу не дорікнули, не намагались переконати обрати більш безпечнішу роботу. Я точно знаю, що мама з татом дуже переживають, але ніколи не показують цього. Ба більше, тато сам купував мені берци, аби я мала все необхідне на виїзні завдання.
Надважливо, аби батьки підтримували запал, завзяття та бажання дитини розвиватися в тій чи іншій діяльності, адже ріднішої кровинки немає, а «зламати дитину» дуже легко. Тому я щодня дякую Богу за батьків.
– Як вважаєш і відчуваєш: сьогодні змінилося ставлення до журналістів загалом як професіоналів? Якщо так, то у чому це проявляється?
– Сьогодні зовсім інший медіаринок, ця сфера розгорнула свої масштаби у всіх сенсах цього слова, тому ми – журналісти, мусимо йти в ногу з часом і робити максимальні дії, аби про українську журналістику знав увесь світ.
До слова, я ще паралельно працюю у форматі військової медійниці для американського Radio UA Chicago, де виходжу в ефір і розповідаю про сьогоднішні події. Також є військовою кореспонденткою на Прямому каналі. Відповідно всі матеріали сьогодення в Україні паралельно транслюю і туди.
– Як закінчиться війна, який вид діяльності розглядаєш? Повернешся на телеканал «Тернопіль-1» чи, можливо, мрієш відкрити свою справу?
– Складно сказати, де я буду після закінчення війни, але факт, що роботи буде значно більше, ніж було «до».
Однозначно, що хочу та буду розвиватись, але подані новини вже наберуть більш оптимістичного характеру.
– Що можеш побажати підростаючому поколінню журналістів? На що варто акцентувати увагу та вивчати більш ретельно?
– Хотіла б я, щоб мені підказали відповідь на це запитання, коли я вступала в ТНПУ, – з посмішкою розповідає Христина.
Насамперед хочу порадити – не чекати другого, третього курсу, аби розпочати закріплювати теоретичний матеріал. Потрібно одразу брати ініціативу в свої руки та максимально пробувати себе в цій сфері: чи це буде газета, чи це буде радіо, чи це власний блог, чи телебачення, як оце ми з тобою, Христино, – пригадали навчання та студентські роки, проведені разом у стінах рідного університету.
Хочу побажати не розчаровуватись у зарплатах, а це, на жаль, буде у більшості, – поглядом спіймали один одного. Проте якісний та затребуваний журналіст не стане на це першочергово звертати увагу. Безумовно, в магазин «гарне ім’я не занесеш і їсти не купиш», але перетерпіти цей етап можна. Жертвуючи, людина отримує навзаєм більше, але з часом.
І на завершення, рекомендую свою роботу сприймати як хобі: проживати кожну подію, відчувати людей, кайфувати від проробленої роботи, якої на життєвій дорозі буде надзвичайно багато.
У жодному випадку не закидайте тієї справи, яка вам до душі, адже можна погнатись за статками, грошима, але разом із цим відчувати себе непотрібним. А можна мати менше, але бути в гармонії зі собою та жити щасливо.
Не світі не існує труднощів, з якими людина не могла б справитись. Все. Що нас ламає – завжди робить нас сильнішими. Факт, що одиниці пізнають істину, бо вміють бачити прекрасне у простих речах.
Христина Надала
Обговорення