Сьогодні, 8 вересня, виповнюється 80 років від початку депортації жителів Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини. Дослідники називають цей період війною після війни й трагедією людських доль.
— Чому радянська влада вдалася до примусового виселення українців восени 1944 року? — питаємо в історика Ігоря Любчика.
— Питання виселення українців із прикордоння не виникло після війни. З документів відомо, що ще в міжвоєнний період прислужники радянської системи, зокрема на Лемківщині, які толерували місцеве москвофільство, спеціально їздили до Москви з питанням виселення лемків. Однак на це не погоджувалася влада Другої Речі Посполитої.
Після того, як 1939 року було підписано пакт Молотова — Ріббентропа, радянські агітатори активізували свою пропагандистську діяльність — через поширення листівок, брошур, агітаційних плакатів, обіцянок кращого життя — серед лемків за виїзд до СРСР. Це була акція агітації без елементів примусу. Однак на неї повелися, за даними історичних джерел, приблизно 5 тисяч осіб.
Згодом, 9 вересня 1944 року, СРСР та Польща уклали угоду про так звану добровільну евакуацію населення із прикордоння. Попри маніпуляції у тексті, договір насправді передбачав насильницький характер так званої евакуації. Під переселення потрапили жителі Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Любачівщини, а згодом, у 1951 році, — і Західної Бойківщини.
— Як саме відбувалася депортація?
— З початком виселення радянсько-польська влада плекала надію на так звану евакуацію методом бліцкригу. Фактично в кожному селі чи присілку відбувалися зібрання й розмови з населенням, під час яких радянські агітатори протиставляли злидням на Лемківщині заможне життя в СРСР. Усну пропаганду більшовики підсилювали брошурами та відозвами. Коли не спрацювала пропаганда та спроба виселення за допомогою терору, польський уряд у серпні 1945 року кинув регулярні війська.
Упродовж 1944 — 1946 років влада виселяла українців у 17 областей УРСР. Загалом було депортовано понад 482 тисячі осіб. Регіонами скупчення переселенців були Тернопільська, Львівська та Станіславська (тепер Івано-Франківська) області на заході УРСР. До речі, у західні регіони масово прибували втікачі зі східних і центральних областей УРСР в надії все ж повернутися на рідні терени.
— Чи протестували якось люди проти виселення з рідної землі?
— Українці регіону поставали перед дилемою: або сприйняти нав’язувані згори правила гри заради виживання, або протестувати. Насправді рівень протестної активності був невисоким — на рівні поодиноких виступів. Бо державний терор був превентивним і залякувальним.
Разом з тим частина місцевої інтелігенції регіону усвідомлювала пасивну позицію міжнародної спільноти стосовно депортації і в жовтні 1945 року підготувала відкритий лист українців, які живуть за лінією Керзона, під назвою “Всьому цивілізованому світу”. Звернення було адресовано урядам Великої Британії, США, Франції, особисто американському президентові Трумену та британському прем’єрові Еттлі, які розробили і підписали статут ООН, усім главам християнських Церков та Міжнародному Червоному Хресту. У листі, зокрема, було вказано, що ніхто не хотів добровільно виїжджати до Радянського Союзу.
На жаль, з боку міжнародної спільноти не було жодної реакції. І це в час створення ООН. Зауважу, що злочин депортації бив по засадах міжнародної моралі й руйнував поняття загальнолюдської етики та справедливості.
Про безправ’я, утиски й насильство, зокрема над лемками, доповідали у своїх звітах і українські повстанці. Вони наголошували, що в лемків відбирають право жити на власній землі, що Москва торгує цією землею проти волі українців. Одне зі звернень закінчувалося закликом до українців Лемківщини: “Не покидайте рідну землю! Бо ви, як дерево, вирване грізною бурею, зів’янете й пропадете”.
— Що робили ті, хто не погоджувався на переселення?
— Аби уникнути виселення, люди змінювали прізвища, національність тощо. Документи повідомляють, що на теренах Краківської округи були виявлені українці, які вперто не бажали виїжджати. Чимало родин заховалися у лісах й опісля повернулися до своїх садиб. Тому, напевно, у квітні-липні 1947 року було зорганізовано найжорстокішу акцію проти місцевого українства — операцію “Вісла”, яка мала на меті не тільки переселити рештки українських родин, а й затерти сліди їхнього національного образу.
Саме акція “Вісла”, внаслідок якої було виселено приблизно 150 тисяч українців, але вже не до УРСР, а у північно-західні регіони Польщі, стала остаточним вирішенням українського питання у Польщі.
— Якими загалом були наслідки примусової депортації українців?
— За результатами Люблінської угоди 1944 року та операції “Вісла” 1947 року, було депортовано приблизно 630 тисяч осіб із території Закерзоння. Це насамперед трагедія людських доль, яка стала драмою цілих поколінь. Лемківщина втратила цілісність як історико-етнографічний регіон.
Загалом післявоєнна депортація стала для місцевого люду війною після війни. В Україні депортовані українці, серед яких лемки, холмщаки, надсянці, виявилися начебто й серед свого народу, але не на своїй землі.
Наталія Васюнець
