Майже 200 годин і понад тисячу кілометрів. Такою була дорога до Тернополя із пекла війни — Маріуполя — для сім’ї Акусків. На свій страх і ризик родина вирушила із міста, яке перебуває в облозі, і де десятки тисяч людей залишаються без води, їжі й тепла.
Іван Акусок, його дружина Олена та діти: 18-річний Влад і 10-річна Катя — залишили вдома все, але їм вдалося врятуватися, і сьогодні вони діляться пережитим під бомбардуваннями російської армії.
«Добував воду під обстрілами»
«У ніч на 24 лютого я не спав. Побачив в інтернеті звернення путіна про те, що він оголосив Україні війну, розбудив тата і зателефонував до мами, яка мала повертатися з нічної робочої зміни. О шостій ранку я вже стояв із зібраною валізою», — пригадує Влад Акусок.
На той момент у Маріуполі вже було чутно вибухи: бомбили мікрорайон, який за п’ять кілометрів від будинку, де проживала родина. Відразу покинути місто їм не вдалося, як і більшості маріупольців, адже 24 лютого автобуси вже не їздили, а 25 лютого відправився останній евакуаційний потяг. Проте він не доїхав до станції призначення, тож родині довелося повернутися до Маріуполя. Втекти встигли лише ті, хто мав власний транспорт.
«Чоловік відправив нас на поїзд, а сам залишився вдома, — розповідає Олена Акусок. — Ми доїхали лише майже до станції Карань, що за 20 кілометрів од Волновахи. Там вже точилися серйозні бої, і через пошкодження лінії поїзд зупинився в полі. Ми опинилися посеред місця бойових дій, уже темніло, тож вирішили повернутися пішки до Маріуполя. Через обстріли періодично ховалися в ровах у полі, а донька загубила чоботи, тож йшла додому боса. Пізно ввечері добралися до Маріуполя».
25 лютого місто залишилося без світла, газу, води та інтернету. «Вже тоді ми розуміли, що перебуваємо в оточенні, але не мали ніякої інформації, бо залишилися без зв’язку. Окрім того, не працювали магазини, зникли поліція, рятувальники і «швидкі», — розповідає Іван Акусок. — Якщо десь поруч щось горіло, ніхто не приїжджав і не гасив. А коли на сусідній вулиці чоловіка розірвало від снаряда, медики не прибули на порятунок, адже автомобілі рятувальних та медслужб були обстріляні. Ми розуміли, що до нас ніхто не добереться і не врятує».
Родина мала деякі запаси продуктів, тож харчувалася спочатку ними. Пізніше — сухпайками, які зберігалися на випадок війни у бомбосховищі металургійного комбінату.
«В укритті було дуже холодно і темно. Ми розпалювали там вогонь і розігрівали сухпайки. Проте скоро до них добралися мародери і все розікрали. Тоді ми повернулися додому і жили в погребі. Сиділи там при свічці, — розповідає Олена. — Мій телефон ще мав кілька відсотків заряду, тож я вмикала його раз на добу, щоб дізнатися, який сьогодні день».
Із літаків місто бомбили постійно. Трохи спокійніше було вночі, під час комендантської години, каже Іван, а на світанку знову починалися безперервні обстріли.
«Ніяких військових об’єктів поруч із нашим будинком не було. Жили ми біля металургійного заводу. Поруч — пологовий будинок, дві школи, дитсадок, багатоповерхівки і приватний сектор. Проте наш мікрорайон чомусь бомбили постійно, — пригадує Іван. — При цьому 24 лютого по деенерівському радіо цілодобово повідомляли, щоб люди зберігали спокій, адже за три-чотири дні путін захопить Україну, проте мирних жителів чіпати не будуть».
Чоловік розповідає, що від сусідів дізнався, де працює магазин, і пішов купити хоч якихось продуктів. Проте зробити це, як і роздобути воду, було дуже небезпечно.
«У нас не було готівки, а банкомати не працювали, тож ми розбили скарбничку. У магазині я купив п’ять кілограмів рису і трохи вермішелі. Поки люди стояли у черзі, метрів за 200 від нас кинули бомбу, — каже Іван. — А щоб набрати води, потрібно було дістатися до колодязя, який на відстані 20-ти хвилин ходьби. Зрозуміло, що такі переміщення були небезпечними. Одного разу, коли я з водою вже повертався додому, позаду себе почув вибух і дитячий крик: бомба впала на будинок. Ніяких військових об’єктів поруч не було».
Родина могла готувати їсти, адже проживала в приватному будинку і мала балон з газом. Гірше, розповідають, було тим, хто жив у багатоповерхівках.
«У будинках вже були вибиті вікна, на вулиці мінус сім градусів морозу, тож можете уявити, який холод був у їхніх квартирах, — розповідає Іван. — Люди виходили у двір, спилювали дерева, щоб розвести багаття і зварити щось поїсти. Набирали з потічка брудну воду і кип’ятили».
«На узбіччі лежали тіла…»
Першим родина евакуювала Влада. Сусід їхав до Бердичева, мав одне вільне місце і взяв хлопця із собою. Далі юнак самостійно добрався до Запоріжжя, тоді — на Дніпропетровщину, а звідти — до Тернополя, до двоюрідної сестри Івана — Маріанни.
Батьки і сестричка Влада продовжували залишатися в Маріуполі. «Ми з донькою не виходили з холодного погребу три тижні, тому що наш мікрорайон постійно бомбили, — розповідає Олена. — Ми не милися, сиділи то в темряві, то при свічці, нормально не харчувалися. Донька розуміла, що відбувається. За цей час вона жодного разу не плакала».
Коли запасів продуктів залишилося на один-два дні, а сусідній мікрорайон був уже знищений, родина зрозуміла, що інших варіантів, ніж утікати, немає, адже інакше загинуть або від голоду, або від ворожого снаряда. Вмістивши своє життя у сумку та два наплічники, на свій страх і ризик 23 березня родина пішки вирушила на виїзд із міста. Дорога, протяжністю 15 кілометрів, здавалася вічністю.
«Йдемо, а неподалік стався авіаудар у завод, де в бомбосховищі сиділи люди. По дорозі на узбіччі лежали трупи вбитих. Я просто був шокований, коли моя донька сказала, що бачила півтори людини. Не знаю, як вона у свої десять років пережила це пекло, — каже Іван. — Поки ми йшли, постійно чули вибухи. Напевно, це була найстрашніша дорога в моєму житті. Дивно, але ми опинилися на блокпості з деенерівськими військовими».
«Дійшовши, побачили, що якийсь автобус, повністю заповнений людьми, готується до відправки, — додає Олена. — Ми практично в останній момент заскочили в нього, навіть не знаючи, куди він їде. Просто хотіли виїхати з цього пекла хоч куди-небудь. Дорогою нас кілька разів зупиняли і перевіряли на блокпостах. У жінок — документи, а чоловіків роздягали, шукаючи патріотичні татуювання, а також сліди на спині від ременя автомата, а на пальцях — від спускового гачка. Так ми приїхали до селища Нікольського, що в Маріупольському районі. Там повсюди висіли прапори днр. Людей відправили на реєстрацію і казали, що вибір такий: або в Донецьк, або в Ростов. Запитували також, чи хоче хтось в Україну. Ми та деякі люди зголосилися, проте везти на підконтрольну територію ніхто нас не збирався».
Іван пригадує, що більшість біженців хотіла їхати в Росію: «Більше того, вони погодилися на це із задоволенням. А багато моїх сусідів у Маріуполі із радістю чекали на визволителя путіна, адже, за їхніми словами, він усе відбудує і привезе гуманітарну допомогу. А якщо бачили вбитих цивільних, яких путін обіцяв не чіпати, то говорили, що ті люди загинули від рук українських військових. Загалом у проросійсько налаштованих маріупольців було пояснення одне: куди прилетів снаряд, значить, там був боєць «Азову». Я ж скажу, що, за такою логікою, на кожного азовця прилетіло вже мінімум по дві бомби».
«Перше, що я захотіла, це — хліба»
Три ночі родина провела у пункті біженців днр. Спати не було де, тож вони сиділи на стільчиках, годували їх раз на день. Потім родині вдалося знайти чоловіка, який, ризикуючи життям, завіз їх до Бердянська, що в Запорізькій області. До слова, щоб виїхати «в Україну», потрібно було заплатити, а гроші були не в усіх, тож декому довелося їхати в Донецьк або Ростов.
З Бердянська родина пройшла 12 кілометрів, щоб сісти на евакуаційний автобус Червоного Хреста, який прямував до Запоріжжя. «Транспорт був забитий вщент. Люди стояли на одній нозі і їхали так 12 годин. Дорогою було близько десяти блокпостів. На кожному з них чоловіків виганяли, роздягали, перевіряли, — каже Олена. — А коли ми доїхали до Запоріжжя, то, здавалося, це був найщасливіший день, адже нарешті ми «в Україні». Нас зустріли українські військові, наші волонтери і поселили в дитячому садочку «Кораблик». Перше, що я захотіла, це — хліба, адже не їла його місяць. Ми безмежно вдячні волонтерам, які нас привезли і нагодували».
Уже із Запоріжжя Іван, Олена і їхня донька Катя поїхали евакуаційним потягом до Тернополя. «Ми їхали на третій полиці, яка призначена для багажу. Мали з Іваном одне спальне місце на двох. Багато людей з дітьми взагалі їхали в проході», — розповідає Олена.
«Повертатися нам немає куди»
Після восьми днів добирання, 30 березня, родина прибула до Тернополя. Нині вони у безпеці, проте ще не розуміють, як їм жити далі.
«Коли приїхали, були щасливі, що вирвалися з Маріуполя, що вижили. Найперше, хотілося прийняти ванну, адже ми не милися більше місяця, — каже Олена. — Коли ж емоції після приїзду стихли, з’явилося усвідомлення, що в нас нічого немає. Залишилися з однією сумкою і все. Повертатися нам немає куди, Маріуполь просто стерто з лиця землі. Як бути далі — відповіді немає. Я досі не розумію, як у цивілізованому світі відбувається таке дикунство: захотілося — прийшов, розбомбив, узяв, що хочу, напаскудив і пішов. Наше місто процвітало, розбудовувалося. Нещодавно відкрили новий парк, ремонтували дороги, площі, збудувати хокейну арену, весь комунальний транспорт — це нові сучасні автобуси. І просто за якийсь місяць усе знищили».
«Ми не просили, щоб нас визволяли, — зітхає Іван. — У мене була робота, дім. Ми будували плани на життя. І мені не потрібно, щоб хтось відбудовував чи привозив гуманітарну допомогу. Поверніть те, що було. Але це неможливо… Так страшно починати життя з нуля. Якщо відверто, я не розумію, звідки в людей така ненависть до всього українського. Якщо в Маріуполі ти заговориш по-українськи, то автоматично стаєш бандерівцем, хохлом, людиною другого сорту. А мені дивно, що люди живуть в Україні і не можуть довідку державною мовою заповнити. Це просто українофобія. Чесно кажучи, я змучився жити в такому середовищі, було важко, але я принципово не переїжджав, бо вважаю, що маю право жити на своїй рідній українській землі. А так сталося, що все одно довелося втікати…»
На завершення розмови запитую в Івана, чи потрібна якась допомога. «Перемога нам потрібна», — відповідає чоловік.
Дай Боже усім нам її дочекатися.
Світлана ШЕВЧУК.
На фото авторки: Іван АКУСОК із дітьми та двоюрідною сестрою Маріанною.
